Зеленський «дозволив» виїзд чоловікам до 22 років. І зал вибухнув оплесками.
Я дивився на ці кадри й думав: це точно Україна? Та сама держава, де люди кидалися на «беркутів» і палили шини, коли влада їх принижувала? Бо зараз ми бачимо зовсім інше — стадо, яке аплодує тому, що йому повернули право, гарантоване Конституцією.
Стаття 33 Конституції України чітко каже:
Кожному, хто законно перебуває на території України, гарантується право вільно залишати її територію. Громадянин не може бути позбавлений права повернутися до України.
Це фундаментальне право. Його не дарує президент, не продає Верховна Рада, не підписує Кабмін. Воно є твоїм від народження.
Стаття 24 Конституції України додає:
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження…
Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» дублює цей принцип і зобов’язує владу забезпечувати рівний доступ до прав і свобод незалежно від статі. Але у нас цей закон перетворився на туалетний папір: для жінок кордон відкритий, для чоловіків — закритий, і всі роблять вигляд, що так і треба.
Під час воєнного стану Конституція дозволяє обмежувати деякі права. Але навіть тоді ці обмеження мають бути прямо передбачені законом, пропорційними та не дискримінаційними. У нашій ситуації вони дискримінаційні від самого початку.
І ось тепер Зеленський каже:
Зал вибухає аплодисментами. Чому? Бо нам вклали в голови, що ми маємо дякувати владі за крихти свободи, які вона сама ж у нас і забрала. Ми дожилися до того, що вважаємо подачкою те, що мало бути нормою.
Це все одно, що злодій вломився у твій дім, забрав усі речі, а через рік повернув чайник — і ти, щасливий, аплодуєш: «Дякую, пане!». Це приниження у чистому вигляді.
Але ще гірше те, що ця сцена з оплесками показує справжній рівень політичної свідомості населення. Ми перетворилися на людей, які не борються за свої права, а чекають, коли начальство «змилується». Ми забули, що влада — це тимчасові наймані менеджери, а не царі, які дарують нам життя.
У цивілізованих країнах навіть натяк на обмеження фундаментальних прав викликає судові позови, мітинги та відставки чиновників. У нас — оплески. Люди тішаться, що їм дозволили те, що вони мали завжди.
Це і є найбільша перемога цієї влади — вони привчили нас радіти тому, що ми перестали бути вільними, і плескати, коли нам кидають кістку. І поки ми ведемо себе як вдячні раби, вони й далі вирішуватимуть, хто і коли має право дихати вільним повітрям.
Запам’ятайте: право виїжджати за кордон — це не привілей, який можна відібрати й потім «повернути». Це частина нашої свободи. І якщо ми радіємо, що нам її «дозволили», значить, ми вже втратили головне — розуміння того, що ми вільні люди, а не піддані.