Втім – ніколи не кажи «ніколи». Імовірність, що Вашингтон переорієнтується на політику нормалізації відносин із Москвою, справді існує. Лиш ця імовірність є не підтвердженням пропагандистського образу «проросійського Трампа», а проявом об’єктивної обставини, яка впродовж останніх років ігнорувалося в українському інформаційному просторі: світова політика не обертається довкола України, а її гравців неможливо змалювати лиш чорною та білою фарбами.
Створення вітчизняними ЗМІ образу «проросійського Трампа» виглядало дивним хоч би тому, що Трамп був «чистою невідомістю», натомість Гілларі Клінтон уже мала досвід побудови стосунків з Росією. Саме Клінтон, перебуваючи на посаді державного секретаря, у 2009 році ініціювала «перезавантаження» відносин із Москвою. Одначе ЗМІ не поспішали нагадувати своїм читачам та глядачам цей епізод із політичної біографії кандидата від Демократичної партії.
В Україні мало кого турбували і стосунки подружжя Клінтонів із російським бізнесом, зокрема щедрі вливання до Фонду Клінтона, які дивовижним чином збігалися з просуванням росіян на американському ринку урану. Також під час виборів українські ЗМІ мали б зацікавитися зв’язками з російським бізнесом Джона Подести – керівника виборчої кампанії Гілларі Клінтон. Але пріоритети були зовсім інші. Окремі «проросійські» висловлювання Трампа виривалися з контексту його виборчої риторики. Натомість та обставина, що Трамп критикував Обаму за занадто м’яку стосовно Росії політику, замовчувалася.
Коли Трамп офіційно став господарем Білого Дому, чимало українських адептів його «чорного» образу виявилися розчарованими: жодного проросійського повороту не відбулося. У особливо незручній ситуації опинилися «опініон-мейкери»: журналісти та політичні коментатори. Їм потрібно було переорієнтовуватися з повторення пропагандистських штампів до більш-менш реалістичного опису фактів, а зробити це, зберігаючись принаймні ілюзію послідовності, – нелегке завдання.
Ситуацію хоч трішки рятувало те, що американські демократи вирішили не випускати з рук «російську карту». Та в підсумку стало зрозуміло, що звинувачення Трампа у зв’язках із Росією – всього лиш політтехнологія. Офіційне розслідування у справі «досьє Стіла» не пішло демократам на користь. Навпаки, Обаму, Клінтон, Демократичну партію та її спонсорів почали звинувачувати в організації масштабних і дороговартісних провокацій. У той же час проросійські голоси пролунали зі сторони самої американської лівиці. У березні 2018 року незалежний сенатор Берні Сандерс та сенатори-демократи Едвард Маркі, Даян Файнстін і Джефф Мерклі направили тодішньому державному секретареві Рексу Тіллерсону листа, в якому висловили занепокоєння з приводу посилення напруги у відносинах з Москвою і фактично закликали до нового «перезавантаження».
У вимірі питання України Трамп не пішов на компроміс із Росією навіть попри те, що українські можновладці під час виборчої кампанії виразно підтримали Клінтон. Тут у першу чергу варто згадати про злив інформації клінтонівському штабу Сергієм Лещенком (як потім з’ясувалося – за активної участі директора НАБУ Артема Ситника). Не назвеш розважливим і вчинок Петра Порошенка: здійснюючи у вересні 2016 року візит до США, той зустрівся з кандидатом-Клінтон і проігнорував кандидата-Трампа. Коментуючи таку «перебірливість», Порошенко хвалькувато заявляв, що мав щільний графік, і на Трампа у нього не вистачило часу. Навіть не хочеться уявляти, що президентом нашої держави була людина, яка користувалася інформацією упереджених ЗМІ з їхніми рефренами про «непрохідного Трампа», а не тверезими прогнозами аналітиків (або що автори аналітичних довідок виявилися не кращими за журналістів «Української правди» та «Нового времени»).
Важливо пам’ятати і те, що, коли Вашингтон зробив політику відносно Росії більш жорсткою, на Банковій та Михайлівській це лишилося проігнорованим. Принаймні, якщо вірити офіційній риториці. «Ми не бачимо необхідності змінювати Нормандський формат і мати якийсь паралельний трек до Мінського процесу», – заявляв Порошенко під час візиту до США в червні 2017 року.
На тлі упередженості щодо Трампа, яка панувала в українському інформаційному полі, неважко піддатися спокусі повірити в діаметрально протилежний, «білий» образ нинішнього американського президента.
Серед американського консервативного електорату існують запити на два типи зовнішньополітичної стратегії. Перший тип – «політика яструбів». Другий – умовно ізоляціоністська політика. Трамп розривався між цими стратегіями ще під час виборчої кампанії, а коли прийшов до влади – обрав свого роду середній шлях. Немає абсолютних гарантій, що впродовж останнього року свого президентства Трамп не зробить ставки на зняття українського питання з порядку денного і нормалізацію відносин із Росією.
Трамп – президент США, а не України. І він явно не зобов’язаний перейматися українськими інтересами. Цими інтересами має перейматися офіційний Київ. Позиція Трампа стосовно українсько-російського конфлікту та самої Росії визначається низкою чинників: і американською політичною кон’юнктурою, і мінливими конфігураціями у світовій політиці (чому, скажімо, не використати Україну як розмінну монету у вирішенні питань Близького Сходу?). Важливим чинником є і лінія поведінки офіційного Києва. Зрозуміло, що Україна та Америка – це гравці радикально відмінних вагових категорій. Тим не менше, простір для побудови взаємовигідних відносин існує. Існує, на жаль, і ймовірність того, що нова влада не лише повторить помилки попередньої, але й нагромадить власні.
Ігор Загребельний