Культ невігластва: я не знаю і пишаюся цим.
Есе письменника-фантаста Айзека Азімова «Культ невігластва» було опубліковане в американському журналі Newsweek 21 січня 1980 року. Азімов засуджував суспільство, яке не прагне до знань.
У своїх книгах Айзек Азімов писав про розумних і діяльних людей. Його герої змінювали хід історії цілих епох і галактик. Азімов звеличував науку. Він вірив, що вона може змінити світ на краще. Він фантазував про людей, які житимуть за тисячі років після нас. Йому зовсім не подобалося те, як людство ставиться до знань:
Нам постійно говорять, що ми маємо право знати. Але що саме знати, пробачте? Науку? Математику? Економіку? Іноземні мови? Нічого з переліченого, звісно. Ба більше, можна припустити, що нам значно комфортніше без усього цього, адже у нас існує культ невігластва. Він супроводжує нас із самого заснування цієї країни.
Подібно до штаму вірусу, невігластво проникає в усі куточки політичного та культурного життя, підживлюючись хибними твердженнями про рівність знання й незнання. Люди часто кажуть: «Моє невігластво нічим не гірше за ваше знання».
До речі, раз вже ми заговорили про політику. Політики в усі часи намагаються говорити якомога простішою та менш грамотною мовою, аби не відштовхнути виборців високим стилем. Вони вигадали собі «народну» й «зрозумілу» мову, яка допомагає їм здаватися своїми. Ніхто ж не любить розумників, правда? Не можна дозволити виборцям відчувати себе ущемленими.
Є люди, які говорять дивними словами, постійно поправляють окуляри й дивляться на всіх згори вниз. Для таких у нас навіть є спеціальне модне слово — інтелігенція. До інтелігентів сьогодні ставляться зневажливо. Це досить парадоксально, адже ті, хто не належить до інтелектуальної еліти, зазвичай не уявляють собі ні сфери діяльності інтелігенції, ні навіть того, як правильно написати це слово.
Суспільство відмовляється визнавати важливість знань, які зберігає інтелігенція. Воно прагне знати тільки новини: кримінальні зведення, судові суперечки, корупційні скандали, дебати, протести, репортажі… Людям не подобається відчувати себе дурними, навіть якщо вони такими є. Вони готові споживати весь цей сурогат знань, аби тільки не здаватися собі неосвіченими.
Так, ми справді маємо право знати. Це цілком природне бажання. Але, щоб не травмувати себе, ми можемо не занурюватися в знання цієї інтелігенції, нам це ні до чого. У повсякденному житті нам потрібна проста відповідь на просте запитання: «А що взагалі відбувається?». Це, безперечно, добре. Але постає інше питання: а звідки суспільство має отримувати всю цю інформацію?
Суспільство відповідає: для цього нам потрібна вільна преса, свобода слова та інформації, відсутність цензури й так далі. Хай вільні медіа кричать нам правду, хай вони розкажуть нам, що відбувається. Ці професіонали розкриють нам очі й допоможуть подивитися на світ без сірої завіси невігластва. Тоді ми зможемо відчути, що в курсі всього.
Звісно, це все спрацює. Якщо суспільство вміє читати. А читання — це, як не крути, заняття інтелігентське. Озирніться довкола — чи багато ви бачите людей, здатних прочитати більше тисячі слів? А якщо ці слова мають більше ніж три склади? Максимум, на що ми спроможні, — це прочитати яскравий заголовок. То навіщо ж нам тоді ця розхвалена свобода слова?
Що ж робити?
Для початку ми могли б поставити собі запитання: чи варте невігластво поваги?
Я вважаю, що кожна людина, яка має розум, може стати інтелектуалом. Вважаю, що ми повинні поважати тих, хто поширює знання. Ті самі інтелігенти, яких ми не любимо, мають стати нашими новими героями.
Знання — ось універсальна й вічна цінність.
Ми всі можемо стати частиною інтелектуальної еліти, і тоді гасло «Ми маємо право знати» дійсно набуде сенсу, а разом із ним — будь-яка демократична концепція.
Свобода думки досягається великими зусиллями.
То чи не краще нам трохи постраждати й зрозуміти світ навколо, ніж залишатися в блаженному невігластві й пишатися цим?