Одна ніч - дві смерті. Незадовго до півночі - в Москві, в двох кроках від Кремля, вбивство головного опозиціонера Росії Бориса Нємцова. Незабаром після півночі - в Києві, у висотці спального масиву, самогубство екс-регіонала Михайла Чечетова.
Масштаби різні, а в корені всього - тендітне людське життя, понівечена гусеницями Системи. У кожного - по-своєму.
Нємцов. Українська паралель
Показові страти політичних опонентів (а те, що сталося з Нємцовим язик не повертається назвати просто вбивством) - цілком природне явище для тоталітарних режимів. Практично закон жанру.
Так було при Сталіні. При Гітлері. При Муссоліні.
Так повинно було бути при Януковичі.
Мало хто пам'ятає, але вже буквально через кілька тижнів після початку активної фази Революції Переваги влада склала «розстрільний список» лідерів опозиції. «Список» (термін умовний, ясно ж, що на папері цього ніхто не фіксував і мокрих печаток не ставив) з'явився ще в грудні 2013-го, а самий розпачливий момент для його фігурантів настав наприкінці січня 2014-го, коли збиралися вводити ПП.
Всього - 11 осіб. Їх мали «закрити», п'ятьох - вбити. Або "при чиненні опору при затриманні", або як Нємцова - з-під поли, в спину.
Влада розраховувала: людей це залякає і впоратися з тисячами, які стояли на Майдані, не складе труднощів.
Але план не був реалізований. Багато в чому завдяки тому, що Віктор Федорович Янукович був і залишається патологічним боягузом. Для того, щоб зважитися на кровопролиття, йому знадобився ще якийсь час.
Система в путінській Росії влаштована по-іншому. Вона куди більш монолітна, жорсткіше того, що було в Україні за Януковича. Людське життя тут не коштує нічого. Хоч рядового громадянина, хоч головного опозиціонера.
Не варто нічого не для влади - з нею, російською владою, все давно зрозуміло, не варто нічого і для більшості пересічних росіян. Ось це моторошно. Кількість москвичів, що вийшли в суботу на акцію в пам'ять Нємцова - пряме тому підтвердження. Так, хтось із них боїться, страх - цілком природна людська емоція; не боїться тільки дурень, та ось трусить тільки негідник. Але більшості з них все одно. Чергова ритуальна розправа нічого не змінить не тільки в їх життях, але і в їх сприйнятті.
Росія звикла до смертей. Звикла до кровопролиття.
Ви пам'ятаєте загиблих на Донбасі російських солдатів, яких минулого літа родичі ховали в безіменних могилах, щоб не «псувати статистику»?
Тут - теж саме, тільки фоном - Москва і «стіни червоного Кремля».
Україна до смертей звикнути не змогла. Хоча минула влада нам це всіляко насаджували. Знаменитий ролик - «сук ... а православна». Подивіться його до кінця. Коли Порошенка з Новинським вже висловили один-одному все, слово взяв Андрій Кожем'якін.
І сказав він, звертаючись до Новинському, дослівно наступне:
«У всьому винна бандитське угруповання, що створилось в окремо взятому регіоні України. П..ц, вибач. Це вона прийшла сюди, нахилила р..м, змусила жити за цими правилами. От і все! І знаєш ще чому вони не бояться того, що там? - Андрій Кожем'якін кивнув у бік вулиці, - тому що вони в териконах поховали тисячі людей. Тисячі! І їм все одно: 60 трупів, 70, триста? Розумієш?».
Нам не все одно скільки трупів: один чи тисяча. Саме цим демократія відрізняється від тоталітаризму. Саме цим здорове суспільство відрізняється від зацькованого, зазомбованого владою збіговиська співгромадян.
Долі Особистостей в умовах диктатури, як правило, трагічні. Система не терпить індивідів. Рано чи пізно, вона їх винищує. І у того, хто дійсно є Особистістю, вибір простий: або «зійти з радарів», або жити, як живеш - не по брехні, не боячись увійти в клінч із Системою. Розуміючи, при цьому, що в будь-яку хвилину Система може тебе спопелити.
Так сталося з Нємцовим. Його загибель трагічна, вона жахлива, але вона гідна. А для Особистості це важливо.
Чечетов
Мені щиро шкода Михайла Чечетова.
Історія останніх двадцяти років його життя - історія того, як великі спокуси великої влади по шматочках з'їдають людську душу.
Радіти, що трапилося, зловтішатися - злочинно. Але не зробити з подій висновків - нерозумно.
Отже, чим вам запам'ятається Михайло Чечетов? Безсоромним диригування? Знаменитим «розвели, як кошенят» і «оцініть красу гри»? Так, все це було. Але для того, щоб зрозуміти справжню суть події, цього недостатньо.
Михайло Чечетов - представник наукової інтелігенції, прийшов в політику ще на початку 90-х, з 1999-го і аж до Помаранчевої революції працював на керівних посадах у Фонді Держмайна (спершу - заступником голови, потім - керівником). Тобто, в самі хлібні приватизаційні часи.
У 2005-му Чечетова багато і часто викликали в Генпрокуратуру. Після перемоги помаранчевих, біло-блакитні перебували в стані повного роздраю, більшість з них покинули країну - чекати допомоги Михайлу Васильовичу було нізвідки і не від кого.
Тому, приходячи в прокуратуру, Чечетов методично всіх здавав. Всіх. Януковича, Медведчука, Шуфрича і т.д. Закладав, як кажуть, з потрохами. Думаю, ці свідчення досі цілі і чекаю своєї години.
Тоді ж здавалося: добро перемогло остаточно, перемогло назавжди. Значить, потрібно вбудовуватися, пристосовуватися. Інстинкт вбудовування та пристосовування, як у більшості «хомо совєтікус», у Михайла Васильовича був розвинений дуже добре.
Повторюю: в 2005-му він не мислив для себе нічого іншого.
Але трапився 2006-й, Партія регіонів взяла реванш і Чечетов знову опинився у великій грі. Тільки він-то розумів: навколишні прекрасно пам'ятають, як він їх «закладав». І Лідер пам'ятає. Значить, єдиний спосіб залишатися в грі якомога довше - служити вірою і правдою. Потоптати власну гідність, базові принципи, стати професійним лизоблюдом, готовим виконати будь-яку вказівку, будь-яке діяння влади пояснити і виправдати.
Це був свідомий вибір Михайла Васильовича. Ніхто йому його не нав'язував. На одній чаші ваг лежала людська порядність, на іншій - присутність в годувавшій його Системі. Служіння Системі було для нього професійною діяльністю. Не більше і не менше. Як для кого-то - водіння тролейбуса чи випікання хліба. Саме тому колеги по фракції щиро згадують Михайла Васильовича як людину доброго, чуйного, добродушного, дуже люблячого свою сім'ю. Він справді був таким. Що не заважало йому професійно лицемірити з понеділка по п'ятницю, а іноді - якщо випадали ефіри - то і вихідними.
Чечетов не був людиною злим або підлим, ні, він був людиною, яка зробила свій вибори на користь Системи. І коли Система звалилася, сенс його життя був втрачений. Колишні «господарі» втекли далеко і надовго, покинувши своїх васалів напризволяще. Цього удару Михайло Васильович не виніс. Йому стало нікому служити, а його - нікому захищати.
І в ніч на 28-е він зробив те, що зробив. Ймовірно, це був самий відважний вчинок у його житті. Відважний і відчайдушний. Вчинив би він такий самій вчинок в 2006-му чи навіть трохи пізніше - набрався б сміливості порвати з Системою - гіркого кінця могло б і не бути. Іноді залишатися порядною людиною, йти Системі наперекір - «найвище, - перефразовуючи Єсеніна, - у світі мистецтво».
Соня Кошкіна
Шеф-редактор LB.ua