«Хроніки грузинського серпня» (режисера Ії Барателі) – це перший грузинський російськомовний документальний фільм про російсько-грузинську війну, що розгорілась у серпні 2008 року. Вперше його показали у 2009-му у Тбілісі. Уже на початку демонстрації організатори (Полтавська філія Суспільної служби України) зазначили, що у фільмі «прочитуються» аналогії із тим, що ми бачили останні місяці в Україні, і запросили до їх обговорення після перегляду.
Автори стрічки наводять аргументи на користь позиції, що війну розв’язав Кремль. На їх думку, не один рік керівництво РФ готувалось до військової інтервенції, тому було збудовано російські воєнні бази, співробітники російських спецслужб були інфільтровані в структури держуправління цього регіону, а під керівництвом офіцера ГРУ в Цхінвалі готували диверсантів… Існує думка, що план агресії щодо Криму в Росії розробляли ще з 90-х років.
Кремль розпочав війну, звинувативши Грузію в геноциді осетинів. Нині спостерігаємо варіацію на тему внутрішньодержавного протистояння, яке нібито має місце в Україні: російськомовному населенню загрожують бандерівці. У роздмухуванні конфлікту і дестабілізації ситуації як в Грузії, так і в Україні Кремль спирався на місцевих ополченців. Південно-осетинськими сепаратистами керував колишній рекетир Едуард Кокойти (не нагадує кримського бандита Аксьонова?) – така вже тактика у керівництва РФ залучати бандформування, адже місцевий криміналітет, передчуваючи легку наживу, ладен на будь-яку колаборацію…
Як бачимо у фільмі, Росія уникала переговорів із керівництвом Грузії – перемовини на міжнародному рівні з Кремлем щодо України також безрезультатні. А все тому, що дестабілізація ситуації в колишніх союзних республіках, перешкоджання їх вступу до ворожого військово-політичного блоку, тим самим зміцнювати у місцевого електорату імідж лідера, що здатен повернути країні колишню імперську міць – суть дій кремлівських правителів. Інспірація гордості у своїх громадян, за те, що з Росією рахуються у світі, має задовольнити самолюбство і відвернути від куди кричущих проблем… Знову цей радянський примат державного над особистісним.