Шахтарській долі в Україні не позаздриш. Вона – гірницька доля – скрізь важка, а нерідко – трагічна. І не лише тому, що видобувну галузь страхає геловінська мара переходу людства на нові види енергії. До «термоядерної лампочки Ілліча» точно – не роки, не впевнені, що десь вже гойдає колиска майбутнього нобелівця, який подарує людству щось на кшталт штучного фотосинтезу з екологічно чистим воднем замість вугілля, нафти та газу (https://tsn.ua/nauka_it/ucheni-znayshli-nove-dzherelo-energiyi-yake-zaminit-naftu-ta-gaz-493906.html).
Невмолимо заявляють про себе закони ринку. На зміну радянській концепції стаханівського нахрапу, коли керманичі планово-викривленої економіки тупо не зважали на собівартість, затрати і людське життя, прийшли часи, які змушують визнавати об'єктивну перевагу навіть наскрізь корумпованої схеми Роттердам+ перед вугледобувними монстрами луганського, донецького чи червоноградського басейнів. Підняте на гора вугілля з дідько його знає яких вітчизняних глибин старим обладнанням, під патронатом червоного директорату, в кишенях якого осідає левова частка державних капіталовкладень і віртуального «прибутку», набуває ціни золота. А втрата шахт на неконтрольованих територіях остаточно підкосила українське вугледобування.
Тому – реалії: Україна, всупереч минулорічним шапкозакидальним заявам Прем'єр-міністра, продовжує нарощувати імпорт вугілля усіх марок. Так, у січні-вересні 2018 року імпорт кам'яного вугілля і антрациту виріс у порівнянні з аналогічним періодом 2017 року на 20% (2 млн 605,829 тис. тонн) - до 15 млн 640,564 тис. тонн. З Росії надійшло вугілля на $1 млрд 374,726 млн (частка в імпорті - 62,72%), США - на $670,564 млн (30,59%), Канади - на $86,933 млн (3,97%), інших країн - на $59,532 млн (2,72%). Необхідність на четвертому році війни якось пояснювати 60-відсоткову залежність вітчизняної енергетики від сусіди-агресора паморочить голову і суттєво обкраює патріотизм. А пану Гройсману радили хоч би формально вибачитися за нічим не аргументований прогноз вугільного благополуччя і розділити вину за «порожняк з Донбасу». Війна списує багато, але не все.
Гортаючи сайти, упевнюємося у екстрасенсорній прозорливості політиків, експертів, менеджерів, лідерів партій і профспілок щодо критичної важливості реформації української енергетики. Усі поголовно вже давним-давно не лише бачать і визнають проблему, але й наплодили стільки рятувальних рецептів, що, маючи до них доступ, доброї пам'яті англійська залізна леді Маргарет Тетчер теж би зберегла своє нерентабельне шахтарство на своєму Альбіоні. Знавці навперейми виголошують: «Пріоритет – власним виробникам вугілля», «Ситуація, коли закуповують імпорт, а вугілля власного виробництва зберігають на складах, неприйнятна», «Негайно перевести блоки ТЕС і ТЕЦ з антрациту на вугілля марки "Г"!» etc.
І… жодного практичного кроку Гройсмана, Насалика, Домбровського та іже з ними, який би вивів галузь із смертельного піке. Вчитайтеся у стенограму профільних Комітетських слухань у Верховній раді України, які відбулися ще 19 жовтня:
«… Міністр енергетики І. Насалик зазначив: «Вугілля потрібне – якщо ми його не будемо добувати, то будемо імпортувати. Ми зобов'язані розвивати вугільну галузь, тому що у нас більше немає чим забезпечувати теплову генерацію. Ми або будемо витрачати в два рази більше коштів на закупівлю вугілля або ми вкладемо їх [в українську вугільну промисловість – ред.]. Що стосується заборгованості по зарплатах, то станом на 1 жовтня вона складає 488 млн грн. І цей борг лежить суто в площині державного бюджету по різниці в ціні собівартості продукції. З додаткових 1,4 млрд. гривень, передбачених останніми бюджетними змінами для вугільної галузі (прийнятих влітку 2018 року), виділено 133 млн. гривень, а 1,27 млрд. гривень так і не виділені з державного бюджету. Міністерство не має фондів, щоб закрити цю заборгованість».
У свою чергу, Ю. Гелетій, заступник Міністра фінансів України, зазначив, що кошти на виплату заробітної плати шахтарям згідно з раніше прийнятими доповненнями до Державного бюджету України на 2018 рік будуть перераховані або сьогодні [в п’ятницю, 19 жовтня – ред.], або в понеділок…».
Це – погляд на ситуацію з висоти Печерських пагорбів. Ситуація туманна і суперечлива: Іван киває на Петра. А ось як її бачать з лисичанського підземелля: 22 жовтня, тобто, після початку страйку на шахті Капустіна, міністерство фінансів України дійсно спрямувало на державні вугільні підприємства 136 млн гривень, що жодним чином не розв'язує проблеми погашення боргів і виплати поточної зарплатні, оскільки заборгованість становить 785 млн гривень.
Тому на глибині шестисот метрів цілодобово працює робочий штаб видатного українського популіста Сергія Олександровича Капліна. Виходець з лише на перший погляд до всього толерантного, а насправді заселеного замаскованими соціал-демократами полтавського краю, безнастанно кличе піпл до рішучих революційних дій. На думку досвідченого майстра сокири, настав час перекривати дороги, які з'єднують багатостраждальну батьківщину шахтарської юдолі і печалі з Євросоюзом. Вождь, не вагаючись, змінив нардепівський прикид на гірняцьку робу з каскою, щоб привернути увагу Європи до рабської праці українських шахтарів. Хоч би й аматорською клоунадою.
Заручниками вуглеводнів зробила людей некомпетентність і безвідповідальність нинішньої державної і галузевої влади. Шахтарі вкотре змушені вдаватися до крайнощів. І яким же благодатним ґрунтом є непрофесіоналізм державних кадрів для популізму соціал-демократів Капліна, соціалістів Киви, опоблоку, телеканалів на кшталт Newsone!
Вадим Демиденко