Воєнні нотатки з польового зошита "Zалізного Тата" на буремного Сході України...
Живемо в сарматській Сахарі під куполом степової ночі. Вітер стогне і ріже кінчики вуха лезом.
Кочуємо засміченими приміщеннями з протікаючими дахами. Без гарячої їжі на сухпайках, без повнометражного сну і в сп'янінні втоми.
Ноги мокрі, тому поверх шкарпеток натягуєш звичайні кульочки та лиш по тому черевики. Щонайменше тиждень не знімали із затхлого тіла одяг, а душ лишився в мирних містах на іншому березі виміру.
У зоні бойових дій нема жодного мобільного зв'язку. Обшарпані містечка чорніють під невпинним вогнем артилерії без світла, опалення і перехожих.
Звуки додають хвилювання і щораз складається враження ніби наші тихцем відступають. І не хочеться зустріти світанок в оточенні.
Проте ноти життя лунають. Хтось із нашого колективу перед сном жартує і регоче, а на нічному чергуванні радієш, що хтось хропе і трохи пердить у спальник.
Ці звуки органіки вселяють розуміння, що ти тут не один і в нетрях темряви є поряд живі душі. Артилерія працює невпинно і гусянка техніки цокає асфальтом.
Нас тривалий час нема на зв'язку. Ми позбавлені часу на повчальні лонґріди, на єбанатичні постановні фоточки з автоматиками та пубертатний косплей під "гелаєвський спецназ" для Instagram.
Ми безнадійно старомодні, бо не прошарені в мистецтві самореклами та марнославства. Але вчорашню нашу роботу підсвітили колеги з лав ЗСУ і це черговий наш набуток у цій реактивній війні.