Переселення 1944–1946 років: державний злочин проти українців у Польщі.
Буду потроху викладати шматки своєї книги — великого путівника українськими етнічними землями. Я об’їхав їх майже всі, крім росії та білорусі. У Польщі, Словаччині, Угорщині, Румунії та Молдові я відвідав сотні населених пунктів, які колись були осередками українців або залишаються ними й нині. Книга чекає на свій час, щоб вийти друком. Отже, почну.
У вересні 1944 року між Польським комітетом національного визволення та УРСР (формально) було укладено угоду про переселення польського населення з радянських територій і українського — з польських. Уже нині польські дослідники зазначають, що ініціатива цього варварського дійства виходила з Москви, проте й досі в польських джерелах використовується термін «репатріація». Яке ж лицемірство — називати процес виселення корінного населення із земель, на яких воно жило понад тисячу років, «поверненням на батьківщину» (patria — батьківщина латиною). Батьківщиною вони називали СРСР, знаючи, що майже ніхто з «репатріантів» ніколи навіть не бував на тій «батьківщині». Тодішня комуністична влада Польщі обґрунтовувала депортацію боротьбою з УПА: мовляв, якщо не буде українців — не буде й УПА.
Згідно з угодою, переселення мало бути виключно добровільним — лише для тих, хто напише заяву. Приймаюча сторона зобов’язувалася компенсувати все залишене майно, навіть посіви, і надати землю — 15 гектарів на родину. Як у таке можна було повірити?
Та охочі знайшлися — це були люди, села яких спалили польські партизани (мотивуючи це боротьбою з УПА), або ті, чиї домівки зруйнували під час боїв між німцями й радянською армією. Добровільно виїхало близько 80 тисяч осіб, хоча поляки планували виселити пів мільйона.
Зрозумівши, що більше добровольців не залишилося, влада вдалася до інших «мотиваторів»: українське населення виключили з аграрної реформи, заборонили українські школи та греко-католицьку церкву. Та люди все одно не хотіли залишати рідну землю. Їм не потрібна була «репатріація» на «батьківщину», де панував кривавий терор, мільйони людей морили голодом і нищили в ГУЛАГу. Тут, під Карпатами, вони й їхні предки жили століттями. Як можна було добровільно це покинути?
Польська влада вирішила провести переговори з представниками українських громад, сподіваючись умовити їх «репатріюватися». Та не вийшло. Навпаки — українські делегати заявили, що не залишатимуть своїх споконвічних земель, що вони є громадянами Польщі й вимагають до себе ставлення відповідно до Конституції: рівності у доступі до аграрної реформи, до українських шкіл, до греко-католицької церкви, до створення власних партій тощо.
Представники польського уряду визнали ці вимоги справедливими й пообіцяли більшість із них виконати. Але збрехали…
У райони виселення відправили три військові частини, які мали забезпечити процес виселення та конвой «репатріантів» до збірних пунктів. Почалася насильницька депортація.
У цей час значно активізувалися дії загонів УПА. Вони нападали на комісії з переселення, на військові частини, підривали залізниці й мости, спалювали спорожнілі села, щоб вони не дісталися польським переселенцям, яких уже почали привозити. Але це тільки ще більше злостило польське керівництво й лякало польське населення, укорінюючи думку, що без українців Польщі буде краще.
1 січня 1946 року розпочався найінтенсивніший етап насильницької депортації, що супроводжувався масовими вбивствами мирних мешканців польськими військовими підрозділами. Коли починаєш шукати інформацію — знаходиш жахливі речі. Наприклад, про різанину в Завадці Мохоровській, де регулярний військовий загін — 120 польських солдатів — убив близько сотні мирних мешканців, серед яких було чимало жінок і дітей, і жодного члена УПА. Це підтвердило пізніше слідство.
Село винищили й повністю спалили. Воно припинило існування.
Далі буде…