Ілля Володимирович Кива не втомлюється дивувати. Не встигла вщухнути образа, завдана нашим сільським переконанням нахабним прожектерством неосоціалістичного лідера щодо «порятунку українського села» підручними засобами, як невгамовного фантазера пробило на «войнушку» у блозі «Поверну нашій Україні ядерний статус» (https://blog.poltava.to/kyva/7669/).
Не будемо приховувати, нас із сусідами на Кобищанах теж вже ось стільки років не полишають жалі з приводу втрати країною ядерної парасольки (як порахував пан Кива – «мінімум 176 міжконтинентальних балістичних ракет, важких бомбардувальників з крилатими ракетами і тактичної ядерної зброї»). Погоджуємось, що з нею Україна могла б уникнути купи прикрощів. Щоправда, там теж Ванга нашестеро гадала – не факт, що на початку 2014 року, коли рашистське щеня припхалося в Україну, до отієї червоної сакраментальної кнопки дотягся би український палець. Скрізь російські вуха стирчали. Не вельми гарні аналогії напрошуються і щодо ядерної долі пузатого ідеолога чучхе, і вітчизняних можливостей всю оту ракетну машинерію тримати напоготові. Аргументів – неміряно і вони вже фахівцями прокоментовані вздовж і впоперек. Серйозні люди схиляються до висновку, що пригод на свою українську голову було б не менше.
Ми пропонуємо мислячим, даруйте фамільярність, колегам розкинути мізками над інвективою Киви щодо повернення ядерного статусу нашій державі.
По-перше, подібні «листи Курбського» точно вказують на зневіру нашого надміру агресивного пошуковця у власній перемозі. Відповідальна, не згадуючи вже про мудрість, особа, заявляючи про наміри очолити країну, уникала б відвертої демагогії, яка суттєво прорідить загал закордонних прихильників. Як це не гірко визнавати, але саме на офірі західних співчутливців тримається наша остання сорочка. Як на нас, вже б якось обрався собі тихесенько президентом, а тоді – бабах! Ось тобі, світе, наш український сюрпрайз. «Тисячі танків і гармат, сотні літаків і вертольотів, десятки дивізій піхоти ніколи не вирішать проблему так, як це зможе вирішити одна маленька ядерна бомбочка», − красується перед люстром доморослий генералісимус, міняючи принизливо цивільний однострій Президента Всеукраїнської національної федерації дворового футболу на галіфе з лампасами.
По-друге, наш пан Ілля, попри увесь його розрекламований націоналізм, уподібнюється кликушам із-за поребрика. І чим же мрії нашого лідера соціалізму про «манюньку бомбулечку» відрізняються від божевільної маячні російського телевізійного придурка Кисельова?! Той теж гримить нєподєцкі: «Россия — по-прежнему единственная страна, способная превратить США в радиоактивный пепел», чомусь не припускаючи, що готовність США до такої акції щодо Росії на порядок вища! От тільки у навіть, скажемо так, не завжди послідовного Трампа вистачає кебети цим не хвалитися.
Гадаємо, якщо Ілля Володимирович у попередньому опусі декількома впевненими мазками накидав стратегічний план порятунку села, то він знається і на призначенні пускача у дизельному двигуні трактора. А «наполоханим» кобищанцям, котрі трактора не бачили («Не треба нас лякать – ми трактор бачили» − фольклор), пояснюємо: було ще хлопчаком усіма наявними силами смикнеш за мотузок, пирхне-затріщить спершу якось і непереконливо цей допоміжний причандал на батьковому ДТ-54 – а що як не заведеться?! Сорому ж, слабак, не обберешся! Оця мить перед запуском основного тракторного двигуна, коли на все село заляскотить-зарокоче могутній чотиритактний чотирициліндровий агрегат з п'ятдесятьма чотирма кіньми всередині, здавалася малолітньому механізаторові вічністю. Посміємо припустити, що й наш соціалістичний вождь все ще ніяк не позбудеться пубертатних уявлень: ігри з пускачем − маленькою ядерною бомбочкою – скільки б вони не тривали, обов'язково, невідворотно, неодмінно, невмолимо, фатально запустять третю світову. Війну, пане соціалісте.
Невже людині, котра потерлася у військах, це треба пояснювати?..
Вадим Демиденко