Репортаж 23: кому заважав Луначарський 2
Тепер декілька слів про Анатолія Васильовича Луначарського. Готуючи репліку щодо демонтажу його пам'ятної дошки свободівцями із соколятами, стільки цікавого дізналися про дуже неоднозначну і суперечливу особистість більшовика-ленінця, що було б неправильно обмежуватися лише чиїмось негарними політичними ігрищами на тлі його історичної постаті.
− Леонід Андрєєв про Анатолія Луначарського: «…[большевизм] съел огромное количество образованных людей, умертвил их физически, уничтожил морально своей системой подкупов, прикармливания. В этом смысле Луначарский со своим лисьим хвостом страшнее и хуже всех других Дьяволов из этой свирепой своры. Он трус и чистюля, ему хочется сохранить приличный вид и как можно больше запутать людей… Светлый луч в темном царстве — так, вероятно, он сам мыслит про себя, ибо кроме всего он человек пошлый и недалекий»;
− народився Луначарський у Полтаві 23 листопада 1875 року в сім'ї дійсного статського радника Василя Федоровича Луначарського (цивільний чин 4-го класу в Росії до 1917 р. надавав спадкове дворянство та право обіймати високі чиновні посади) і Олександри Яківни Ростовцевої. Олександра, вже вагітною від нижегородського чиновника Олександра Антонова, з яким мала бурхливий роман та несподівано розсварилася, вийшла заміж за Василя Федоровича Луначарського. Наш радник новонародженого визнав своїм сином (з ким не буває!) і виховував Анатолія разом з двома синами від першого шлюбу – Михайлом (згодом – оперним співаком) та Платоном (київським лікарем-педіатром, засновником приватної дитячої лікарні на 50 місць). Толерантність радника пояснима: Василь і сам був незаконнонародженим сином чернігівського поміщика Федора Чарналуського та кріпосної селянки-економки. А оскільки «незаконним дітям» традиція залишала прізвища батьків-вітчимів зі зміненим порядком літер, «Луначарський» – це анаграма, утворена з прізвища «Чарналуський». Але нам поки що не вдалося з'ясувати, яким побитом Василь Федорович спромігся випхатися у полтавські очільники, адже бастардам елітних сімей шлях до чиновної кар'єри був, як правило, заказаний;
− пліткують (?), що у часи революцій і богобудівництва Луначарського знали ще й як пасивного гомосексуаліста на прізвисько «Лупанарський» (лупанарій - бордель у Стародавньому Римі) – наркома освіти навіть товариші по партії називали педерастом. Анатолій Васильович, як принциповий і послідовний апологет свобод розкріпаченої особистості, наполягав на всеосяжності свобод включно з вибором статі партнера для любові. Історик Ю.В. Готьє у нарисах про більшовицьких вождів згадав і Анатолія Васильовича: «тов. Лупанарський – педераст, котрий має близькі дружні стосунки з деякими відомими футуристами...»;
− певним чином побрехеньки (?) щодо нетрадиційної орієнтації першого освітянського наркома РРФСР спростовуються інформацією про Анатолія Васильовича як жертву фольклорної максими «сивина у бороду – біс в ребро». У 1925 році п'ятдесятилітній нарком звабив шістнадцятилітню балерину Надію Бруштейн (Надія Сергіївна Надєждіна-Бруштейн, 1908-1979, — радянська російська артистка балету, балетмейстер, хореограф, засновник і керівник знаменитої «Берьозки», лауреат Сталінської премії, народна артистка СРСР, Герой Соціалістичної Праці), яку влаштував до трупи Большого театру. До заздрісного (!) мезальянсу, щоправда, справа не дійшла – аморальний зв'язок лише мав наслідком народження доньки Галини та пізніших наркомівських онуків Георгія, Олександра та Олени Луначарських;
− однокласником і товаришем Анатолія Луначарського у Першій київській гімназії був відомий російський філософ Ніколай Бердяєв;
− Лев Троцький про Анатолія Луначарського: «Луначарский был незаменим в сношениях со старыми университетскими и вообще педагогическими кругами, которые убежденно ждали от «невежественных узурпаторов» полной ликвидации наук и искусств. Луначарский с увлечением и без труда показал этому замкнутому миру, что большевики не только уважают культуру, но и не чужды знакомства с ней. Не одному жрецу кафедры пришлось в те дни, широко разинув рот, глядеть на этого вандала, который читал на полдюжине новых языков и на двух древних и мимоходом, неожиданно обнаруживал столь разностороннюю эрудицию, что ее без труда хватило бы на добрый десяток профессоров»;
− поліглот А.В. Луначарський на одному із засідань Комінтерну свою промову розпочав російською мовою, перейшов на німецьку, далі – на французьку, іспанську, англійську і під бурхливі схвальні оплески зали завершив спіч російською. Вільно володів українською і польською мовами, які вважав рідними;
− наприкінці 90-х років ХІХ ст. Луначарський познайомився з Максимом Горьким. Друзі-філософи взялися, всупереч християнству, побудувати бога з уявної субстанції - колективної потуги. Богобудівник Луначарський («блаженний Анатолій» за Плєхановим), набачивши у марксизмі «віру без бога», переплюнув слабуватого в релігіях Лєніна, за що й був нищівно розкритикований у неможливій для засвоєння нормальною людиною праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм»;
− на початку ХХ століття Луначарський перебував під ідейним впливом відомого лівого філософа-енциклопедиста, лікаря Олександра Богданова. Праця білоруса Богданова «Тектологія» призвела до відкритої ворожнечі з Лєніним, хоча сьогодні вважається чи не основою сучасної кібернетики. Богданов був ініціатором створення Соціалістичної академії, Пролеткульту й першого в СРСР Інституту переливання крові (експериментуючи у 1928 році з переливанням крові самому собі, Богданов помер). Луначарський не лише захоплювався Богдановим – він женився на його юній сестрі Анні. А вже у солідному віці нарком закохався в актрису Наталію Розенель (дівчатко було на 25 років молодшим за нареченого Луначарського, її брат, відомий режисер Ілля Сац заснував театр юного глядача). Наркома не зупинили ні власне сумління, ні людські пересуди: він покинув дружину, з якою прожив 20 років, і сина, виїхав з Кремля, зайняв апартаменти у Грошовитому провулку і зажив з дівчатком у розкошах та любощах, дивуючи богемну Москву, яку було важко чимось здивувати;
− Осип Мандельштам про поетичну творчість Луначарського: «Ну що ж, прочитали ми вірші Луначарського, невдовзі, певно, почуємо і рапсодії Крупської»;
− якось Луначарський публічно сперечався з митрополитом Антонієм щодо походження людини. Митрополит бачив творцем людини бога, Луначарський обстоював дарвінізм. Опоненти довго чубились і митрополит насамкінець лукаво запропоновував: «Гаразд, давайте будемо вважати, що я походжу від бога, а Анатолій Васильович – від мавпи». Луначарський парирував: «З великим задоволенням приймаю вашу пропозицію. Але зверніть увагу: у моєму випадку прогрес очевидний, у вашому – на жаль!»;
− саме Луначарський переконав Ніколая Реріха не повертатися до Радянського Союзу. «Але чому? Я ж поділяю більшовицькі переконання!», – здивувався Реріх. «Так-то воно так, але у Радянському Союзі ви перестанете бути філософом», – пояснив Луначарський. Подібними аргументами він зупинив спроби багатьох талановитих діячів культури повернутися на батьківщину. А ось того ж Горького Луначарський повернув з еміграції;
− у 1918 році Луначарський виклопотав персональну пенсію доньці О.С. Пушкіна Марії Гартунг, щоправда, пенсіонерка не встигла отримати більшовицький пенсіон: померла на початку березня 1919 року;
− у 1923 році нарком освіти випустив том нарисів «Силуети», присвячений вождям революції. У виданні не знайшлося місця Сталіну, до якого автор ставився різко негативно. Вже через рік увесь наклад «Силуетів» без головного силуету вилучили, а яким чином вдалося уберегти свій силует Луначарському – невідомо;
− Луначарський користувався псевдонімами: Воїнов, А. Анютін, Антон Лівий, Н. Шрейтер та іншими;
− нарком освіти Луначарський відновив діяльність університетів, оточив себе поетами, письменниками, професорами і «вибитими» для них додатковими продуктовими пайками рятував від голоду, багатьом бажаючим залишити країну виписав пропуски через фронт, йому належить новація з уведенням скорочень – політпроп, совнарком тощо, упродовж дванадцяти років намагався увести латиницю, був серед ініціаторів знищення храмів та конфіскації церковного майна;
− коли Луначарський повідомив емігранту Шаляпіну, що того позбавили звання народного артиста республіки, співак прислав телеграму у відповідь: «Я не народний артист, а міжнародний». Луначарський саркастично телеграфував: «Міжнародними бувають вагони». Листування припинилося;
− наукова проблематика А.В. Луначарського: ленінська ідейна спадщина, наукова естетика, культурна революція, партійне керівництво мистецтвом, завдання марксистської критики, соціалістичний реалізм, зв'язок пролетарського мистецтва з класичною спадщиною, боротьба з модернізмом та вульгарним соціологізмом в мистецтвознавстві;
− у 1933 році А.В. Луначарський був призначений повноважним представником СРСР у Іспанії, але по дорозі до місця служби захворів і 26 листопада помер у французькому курорті Ментон від стенокардії. Урна з прахом А.В. Луначарського встановлена у Кремлівській стіні на Красній площі у Москві.
Вадим Демиденко