Репортаж 22: кому заважав Луначарський?
«…Кому мешал Луначарский?! Вы хотя бы что-нибудь сделали для начала! Хотя бы малую толику из того, что сделали для нас Ленин, Сталин, Луначарский и поколения трудолюбивого, героического советского народа! Привыкли только демонтировать, размахивать желто-блакытными прапорами и портретами фашиста Бандеры, не считаясь с мнением простых граждан. Вы бы лучше несанкционированную мусорную свалку разгребли, чем снимать мемориальные доски выдающимся революционным деятелям!..»
Ні, це не фейк. І не витяг з рубрики «За листами читачів» обласних і міських ЗМІ сорокалітньої давності. Оце – узагальнене бачення солідною частиною сьогоднішнього кобищанського люду проблеми декомунізації. О, дивіться, як безапеляційно навчає нас життю полтавка у телевізорі: «Без минулого немає майбутнього! Висіло, то нехай собі й висить» (пам'ятна дошка Луначарському – авт.).
Хлопці-свободівці з місцевого партійного легіону спільно з активістами «Сокола» днями розставляли останні крапки у процедурі звільнення нашого міста від рудиментів минулої епохи. Безболісно і тихо, за несподіваного сприяння поліції, водоканалу, управління житлово-комунального господарства і «ЖЕО-2» ними була демонтована меморіальна дошка земляку, радянському та громадському діячу, письменнику і перекладачу, публіцисту, критику, мистецтвознавцю, першому наркому освіти РРФСР, академіку АН СРСР, активному учаснику революцій 1905-1907 та 1917 років Анатолію Васильовичу Луначарському. Паралельно водоканал без позування на світлини і зайвої помпи зняв пам'ятну дошку теж вірній і близькій, приблизно як Інесса Арманд, ленінській соратниці Надії Костянтинівні Крупській зі стіни свого будинку. Вирубав «з м'ясом», разом з тинькуванням – певно, комусь з пращурів сучасних водоканальців Надія Костянтинівна колись насолила.
Поділяємо захват демонтажників, викладений головою фракції «Свободи» у міській раді Юліаном Матвійчуком: «Мабуть вперше ми узгодили усі дії з поліцією, водоканалом, УЖКГ, «ЖЕО №2», і красиво, акуратно демонтували останні дошки ідеологам комунізму».
На наш погляд, завершальний акт прощання обласного центру з ідеологічним минулим, на відміну від злютованих перипетій ґерцю за пам'ять про Івана Степановича, вийшов таким акуратним, безпечним і сповненим примирливого заспокоєння, щирого національного піднесення і задоволення від гарно зробленої справи з однієї, очевидної причини – цю неочікувану декомунізовану солідарність міських служб хтось благословив.
Оскільки інсайдери з міськради навідріз відмовилися прокоментувати ситуацію, вдаємося до конспірологічних припущень. Отой «хтось», чия пацанська впевненість у продажності підстаркуватого електорату наштовхнулася на організований і ефективний спротив опозиції, змушений смикатися у пошуках союзників. Адже міська територіальна виборча комісія наразі вивчає зібрані підписи виборців за відкликання шести перекинчиків – «рідномістян» Оксани Деркач, Володимира Корнійчука, Тимофія Гаєвого та Івана Діденка, соціал-демократа Ярослава Мартинюка і «самопомічниці» Світлани Бондарєвої. Якщо заплановане очищення ради відбудеться, безсовісна «Совість» залишиться з 13 голосами, включно з єрихонським – самого Олександра Федоровича. Навіть зважаючи на криголамну ходу фракції БПП до повернення втрачених було позицій і партійні акценти у трактуванні подій фракційним лідером паном Андрієм, спрогнозувати майбутню партійну сегментацію міської ради важкувато. Подейкують про рятівну для мера «совісну» трансформацію «Свободи», адже саме остання була ініціатором звільнення людини Матковського з посади першого мерського зама.
Коли ми в одному з попередніх репортажів допустили вірогідність альянсу національно налаштованих сил з пройдисвітами від цукрового лохотрону, нас «свобідні» хлопці звинуватили у нерозумінні глибинної сутності ленінського «є компроміси і компроміси». Мовляв, ми поступилися неважливим – що з тих МАФів, а нам відкриваються магістральні перспективи участі в управлінні містом!
І скажіть тепер, чиї компромісні вуха стирчать з безкровного демонтажу «Свободою» меморіальних дошок більшовицьким вождям? Зі спільної мерсько-свободівської опіки долею Кадетського корпусу? Як би ми не трактували ленінську фразу, але «13 цукристих плюс 6 свобідних» виглядає чистісіньким опортунізмом.
Детальніше про земляка Анатолія Васильовича Луначарського – у наступному репортажі.
Вадим Демиденко