Студентська революція на граніті: як молодь змусила Верховну Раду УРСР відступити.
23 жовтня 1990 року Верховна Рада УРСР, внаслідок Революції на граніті, проголосувала за відставку прем’єр-міністра Масола.
Студентська революція на граніті — кампанія широкомасштабних акцій ненасильницької громадянської непокори, заздалегідь організована українською молоддю, переважно студентами. Протести тривали з 2 по 17 жовтня 1990 року в УРСР. Стрижнем протестних подій було студентське голодування на площі Жовтневої революції в Києві (нинішньому Майдані Незалежності).
Головними вимогами молоді були:
недопущення підписання нового союзного договору;
перевибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 року;
повернення на територію УРСР українських солдатів, а також забезпечення проходження військової служби юнаками-українцями винятково на території республіки;
націоналізація майна Компартії України й ЛКСМУ;
відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола.
У країні тоді існували глибокі економічні проблеми, яким не могла зарадити навіть політика гласності. Планова економіка орієнтувалася здебільшого на військово-промисловий комплекс. Через це був наявний дефіцит елементарних побутових речей, а також харчових продуктів. Це все породжувало негативні настрої в суспільстві та критичне ставлення населення до існуючої влади. Панівна роль компартії, підпорядкування їй усіх сфер життя не відповідали потребам переважної більшості населення й були неспроможні змінити наявну соціально-економічну ситуацію, щоб задовольнити, зокрема, й елементарні споживчі потреби людей. У значної кількості людей, зокрема в молоді, були відсутні можливості повноцінно жити за тогочасної системи державної влади. Перебудова не вдавалася. Постала необхідність рішучих дій.
У 1990 році відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, на яких парламентську більшість утворили комуністи, а демократи, сформувавши Народну Раду, зрештою мали 126 мандатів. Після проведення виборів їхня громадянська активність помітно зменшилася, натомість молодь вважала, що третина голосів демократів у Верховній Раді не є перемогою, адже для ухвалення рішень потрібна більшість голосів. Ця думка, висловлена Олесем Донієм на конференції НРУ, спричинила спротив у залі. Тому студенти вирішили активізувати власні дії.
Задум проведення акції основою мав студентське голодування. Кияни висунули три основні вимоги: перевибори ВР УРСР, націоналізація майна КПУ й ЛКСМУ, недопущення підписання нового союзного договору, а львів’яни додали ще дві: відставка Масола й ухвалення рішення про військову службу громадян УРСР винятково в межах республіки. Маркіян Іващишин пояснив першу вимогу тим, що завершення акції має бути ознаменоване якоюсь вагомою жертвою з боку органів влади, адже решту вимог неможливо було виконати одразу, була потрібна демонстрація капітуляції. Акцію планували розгорнути на площі Жовтневої революції, розгорнувши наметове містечко.
Одноголосно ухвалили рішення про вибір співголів, якими стали Олесь Доній (голова київської УСС), Маркіян Іващишин (голова СБ Львова) та Олег Барков (голова Дніпродзержинської УСС).
Отож 2 жовтня кілька десятків студентів групами по двоє-троє стягнулися до 10 години на площу Жовтневої революції (нині Майдан Незалежності) у Києві та оголосили про початок голодування, висловили вимоги. Хто прийшов прямо з потяга, хто з університету. Більшість становили студенти з Києва, Львова, Дрогобича та Дніпропетровська. Одразу до молоді прийшли представники міліції та попередили, що у разі встановлення намету студентів зметуть з плацу. По вулиці Жовтневої революції (нині Інститутській) за готелем «Москва» (нині готель «Україна») були сконцентровані десятки міліцейських автомобілів та автобусів. Студентам довелося пережити боротьбу нервів, і це їм вдалося, адже передбачалося, що, можливо, перший загін заарештують, тому до нього входили лише психологічно загартовані активісти та лише хлопці. Весь день вони просиділи на спальниках і матрацах, тримаючи в руках плакати, а рівно о 20 годині протягом 2–3 хвилин були зведені намети. До кінця дня голодувати почало 108 студентів.
Зранку 3 жовтня до табору завітали представники ВР УРСР (зокрема Ігор Юхновський), Укрпрофради, Міністерства вищої та середньої освіти. Два депутати (члени Народної Ради), запросивши Донія, Баркова й Іващишина до авто і вислухавши вимоги, попросили відкликати вимогу про перевибори, з чим співголови були категорично не згодні. У наступні дні депутати-демократи також відвідували табір, але з ними рідко вели розмови студенти, часто просто вели дебати між собою в центрі табору. Станом на 3 жовтня налічувалося 49 наметів, голодували 137 чоловік.
У наметовому містечку були забезпечені порядок і дисципліна, давалися взнаки місяці підготовки. Усі рішення щодо життя наметового містечка, протестів приймалися колегіально Координаційною радою табору, основні питання вирішували до 12 студентів за наявності кворуму. Кожен учасник акції реєструвався і мав перепустку. Кияни безперервно несли теплі речі, окріп, зокрема за розпорядженням секретаря парткому КПІ В. Крючкова привезли розкладачки. Через гучномовці оголошувався відбій та підйом. Організовувалися пікетні групи, які рушали до стін найсильніших університетів Києва і закликали студентів страйкувати і йти на Хрещатик. Студенти заходили в аудиторії і під час лекції їм надавали можливість висловити свої вимоги, закликати підтримати. О 10 годині мали розпочинатися мітинги біля наметового містечка, Хрещатик перекривався, що створювало проблеми для транспорту, зокрема тоді ще вулицею ходили тролейбуси, тож колона порожніх стояла до пізнього вечора.
4 жовтня почали прибувати більше студентів з Івано-Франківська, Сум, Рівного, Полтави, Дрогобича, Вінниці, Тернополя, більшало й киян. Голодувало вже 151 особа, 131 забезпечувала обслуговування.
5 жовтня до табору завітав Леонід Кравчук, з яким вели перемовини Доній та Іващишин. Обговорювалася ситуація, що була на той час у республіці та вимоги — студенти бажали зустрічі за «круглим столом». Консенсусу досягти не вдалося, обидві сторони розійшлися невдоволеними, на думку співголів, Кравчук говорив багато, але в його словах не було жодної конкретики. Але важливим стало транслювання цієї зустрічі по телебаченню, люди зрозуміли, що в Києві зібралися не екстремісти, як твердили комуністи, а звичайні хлопці та дівчата. У 90 % голодуючих зафіксована підвищена температура.
8 жовтня комісія, яка працювала за дорученням Верховної Ради, доповіла, що кількість голодуючих становить 158 людей з 24 міст республіки. На повідомлення, що здоров’я студентів гіршає, холод і хвороби можуть призвести до трагедії, в залі на сесії деякі депутати розсміялися. Один навіть під час виступу звинуватив студентів у шантажі та тиску на парламент, його ще й підтримали оплесками. Це транслювалося по телевізору. Після цих подій республікою покотилася масова хвиля виходу з лав КПРС.
Леонід Кравчук намагався виконати обіцянку, дану студентам, і поставити на таємне голосування питання про недовіру голові уряду Віталію Масолу. Але депутати почали «вести дебати», зрештою Кравчук поставив на відкрите голосування питання про внесення у порядок денний сесії обговорення студентських вимог, але «за» проголосував лише 161 депутат.
Держтелерадіо УРСР заблокували студенти, найбільш радикально налаштовані депутати пройшли всередину, їм дали 10 хвилин прямого ефіру, скориставшись технічною паузою. Була зачитана заява опозиції, дев’ять депутатів Верховної Ради оголосили голодування на підтримку студентських вимог. Через пів години перервали планову передачу, Кравчук виступив, інтерпретуючи обстановку по-своєму. Згодом 25 працівників Держтелерадіо написали заяву про департизацію українського телебачення і радіомовлення, припинили членство в КПРС.
14 жовтня зранку з табору почали відряджатися пікетні групи в київські ВНЗ, звідки назад рушали численні колони. О 10 годині Хрещатик було перекрито, і розпочалися мітинги. Студенти прийняли дві резолюції: у першій підтримали всі вимоги голодуючих, у другій вимагали доступу протестувальників до прямого ефіру задля роз’яснення власної позиції перед народом.
Того ж дня Петро Кагуй, один із лідерів міжпартійної асамблеї, закликав студентів іти до заводу «Більшовик» (знаходиться за понад шість кілометрів від наметового містечка), де начебто мала бути проведена зустріч з Леонідом Кравчуком. Як виявилося, це була провокація, однак керівництву табору вдалося стримати падіння духу від марної ходьби, тому Олесь Доній сказав, що з Кравчуком «розмовляти все одно нема чого», і ліпше повернутися та вимагати прямого телеефіру. Після цього інциденту рішення приймали лише співголови.
У наступні дні страйк студентів тривав, пікетні групи продовжували свої походи до київських вишів, долучалися студенти Львова, Тернополя, Івано-Франківська. Хрещатик був перекритий за допомогою розкладачок. На 15 жовтня готувався масовий страйк, поширювалися листівки з закликом прийти на Майдан Незалежності об 11 годині.
15 жовтня студенти продовжили страйк, численні колони студентів рушали з різних кінців Києва, по дорозі закликаючи підтримати. О десятій годині було сформовано загальну колону, яку з усіх боків оточував живий ланцюг студентів-охоронців. Вона рушила до Верховної Ради, де через півтори години оточила її з боку вулиці Кірова (нині Михайла Грушевського, відома подіями Євромайдану). Почався мітинг, люди скандували «Україні — волю!», «Кравчук, ми прийшли!».
До Києва було стягнено правоохоронні органи, з’явилися машини з водометами поруч із Майданом Незалежності. Вхід до Верховної Ради охороняла шеренга міліції. Студенти були поділені на групи, кожна мала керівника. Ігор Коцюруба поговорив з кожним, коли було подано сигнал про натиск, шеренгу міліції було прорвано, студенти отримали шанс зайняти приміщення Верховної Ради. Однак керівники, які виношували цю ідею, не попередили завчасно пробивні групи, тож до входу в приміщення ніхто не дійшов, міліція утворила новий заслін між ним і студентами.
Співголів запросили до парламенту. Там вони вирішили, що піде Олесь Доній. Він виголосив вимоги щодо одногодинного прямого ефіру по телебаченню, радіотрансляції засідання на вулицю Кірова, недоторканності студентів, які залишилися біля входу. Вимоги були задоволені.
Далі частина студентів залишилася біля парламенту разом з голодуючими, більшість на чолі з Олесем Донієм рушила назад до наметового містечка, минула його, дійшла до червоного корпусу університету Шевченка, і Доній дав сигнал зайняти будівлю, причому кілька студентів на чолі з Петром Шереверою зайшли туди раніше й мали блокувати спроби зачинити двері, якщо такі відбудуться. Почався «окупаційний страйк», над корпусом підняли національний прапор, Петро Шеревера був призначений комендантом, порядок у будівлі був забезпечений, страйк мав тривати до закінчення голодування.
Зранку на плацу біля Верховної Ради з’явилося друге наметове містечко в Києві з 11 наметів, де було 45 голодуючих та 11 осіб обслуги. Міліція не чинила спротиву, Верховна Рада «дозволила» друге містечко. Загалом у цей день у голодуванні брало участь 298 студентів, 27 осіб голодували з першого дня.
Завдяки виступу по телебаченню наступного дня до акції протесту були готові долучитися не тільки вищі навчальні заклади, а й заводи й фабрики. На мітингу були представники науково-дослідних інститутів, зачитувалися революційні звернення від імені заводів. До маніфестації цього дня долучилося 18 вишів, 22 технікуми, 2 училища та 18 шкіл (старшокласники). Знову відбувся мітинг біля Верховної Ради. Повернувся й Маркіян Іващишин, який очолив колону і повів її далі на Лівобережжя — через міст Патона до Ленінградської площі й далі проспектом Миру.
До протестів також долучилося набагато більше людей за межами Києва. У Львові страйкувати почали викладачі, викладачі Львівського медичного університету теж почали голодувати. У кількох містах з’явилися нові наметові містечка.
Як пише Роман Іваничук, у той час багато депутатів-комуністів виявили свою «антилюдяну сутність». Так, депутат з Миколаєва Михайло Башкіров сказав:
Не волнуйтесь — все это скоро кончится, но сколько трупов будет, сколько трупов!
Депутат від Криму Віталій Рева закликав «очистити площу від студентів», «ввести надзвичайний стан у Києві». А в Москві депутат Микола Касьян сказав:
И пускай голодуют, нам будет больше что кушать!..
Продовжувалася «окупація» червоного корпусу, було «взято» і жовтий, деякі корпуси політехнічного інституту. Для запобігання репресіям охорону було організовано за перехресним принципом. Працівників університету в приміщення пропускали, тож акція мала більше пропагандистський характер. На Вченій раді КДУ хоч і попросили звільнити приміщення, але підтримали вимоги студентів, звернулися до прокуратури, аби та не відкривала кримінальної справи щодо студентів.
Для розгляду вимог була створена погоджувальна комісія Верховної Ради: по п’ять депутатів від більшості та Народної Ради та Іван Плющ як представник президії ВР. На засідання запросили п’ять представників голодуючих — прийшли Доній, Барков та прибулий Іващишин, також Сергій Бащук як представник пресслужби табору та Михайло Канафоцький. Всі 16 підписали документ, який передбачав, що в разі задоволення всіх вимог голодуючих голодування припиниться.
17 жовтня після сьомої вечора депутати за пропозицією Кравчука почали голосувати. «Постанову» прийняли: «за» — 314, «проти» — 38. Це було перше успішне завершення протестів останніх років в УРСР.
Студенти зазначили, що боротьба тільки починається, однак обіцянку виконали і припинили голодування. Доній та Іващишин виступили по телебаченню, де зазначили, що «Голодування припиняється. Перемога». Було звільнено корпуси КДУ, політехнічного інституту, розібрано наметове містечко біля Верховної Ради.
«Студентська революція на граніті», що була повністю організована силами студентства, мала на той час небагато аналогів у Європі, зокрема студентські протести у Франції 1968 року.
Попри обіцянку не притягувати до кримінальної відповідальності учасників протестів, було відкрито кримінальні справи, зокрема Олеся Донія кинули до Лук’янівського СІЗО, а звільнили згодом під тиском громадськості.
Студентське море, вийшовши з берегів, здавалося, готове було знести на своєму шляху все — і колишнього ідеолога ЦК КПУ Леоніда Кравчука, який на той час був спікером парламенту, і комуністичну парламентську більшість — 239 депутатів, яка засідала в Раді, і такі ненависні для молоді радянські каральні органи. Система радянської України чи не вперше зрозуміла: вона не здатна контролювати молодь. Саме ту молодь, для якої поняття свободи й незалежності були не порожнім звуком.
Утім, руйнування системи, на жаль, не сталося. 17 жовтня, у пік студентської революції, парламент ухвалив постанову, яка лише частково задовольнила вимоги молоді.
Дострокові вибори до Ради так і не були оголошені — у парламенті більшість і надалі лишалася за комуністами. Вони вже через рік зрозуміли, що проголошення незалежності України дає їм унікальну можливість керувати країною тепер без прямого підпорядкування Москві. Так, у відставку пішов прем’єр-міністр Віталій Масол, українські юнаки стали служити на території України, новий союзний договір не було підписано, а майно КПУ і ЛКСМУ перейшло в розпорядження держави. Але зміни керівної еліти, як того домагалися студенти, так і не відбулося. Верховна Рада (як комуністична більшість, так і опозиція — Народна рада) проголосувала за зміну вікового цензу, необхідного для балотування в народні депутати, з 21 до 25 років. Мета — не допустити до парламенту учасників Революції на граніті.
Мине небагато часу — і площу Жовтневої революції у Києві перейменують на Майдан Незалежності. Постамент із Леніним і революціонерами знесуть з площі, натомість з’явиться Монумент Незалежності. Готель «Москва» перейменують на «Україну». Першим президентом незалежної України стане колишній лідер ЦК Компартії республіки Кравчук. Верховну Раду позмінно очолюватимуть колишні партійні функціонери Компартії України — Іван Плющ, Олександр Мороз, Олександр Ткаченко. Колишні комуністи та комсомольці візьмуть під контроль українську економіку і владу.
В Україні з’явиться перша бізнес-еліта, серед якої опиниться і той самий колишній член ЦК КПУ і перший секретар Дніпропетровського обкому комсомолу Сергій Тігіпко. Він тоді стояв по той бік барикади (простіше кажучи — на Антимайдані, як, зрештою, він там був і під час наступних Майданів).
Більшість українських студентів, які доклалися до руйнування СРСР, опиниться поза управлінням країною. Ця ситуація повністю влаштує москву. Вона, як і раніше, контролюватиме Україну через осіб, які висіли на гачку в КДБ, та комуністів, які довго зберігатимуть свої позиції у Верховній Раді. Все це й призведе до дуже довгого прощання українців із Радянським Союзом. Українці ще двічі збиратимуться на Майдані після 1990-го — у 2004 і 2014 роках. На акції протестів уже виходитимуть діти й онуки тих, хто був учасником студентської революції. Потім вони всі разом підуть на велику війну з росією.
Боротьба з радянським минулим, куди Україну настійливо намагається затягнути путін, триває й донині — з кров’ю, болем, із десятками тисяч загиблих, зруйнованими вщент українськими містами й селами, з бажанням агресивної росії стерти українців із лиця землі.
У жовтні 1990-го студенти дали перший, але вирішальний бій — через 11 місяців Україна проголосить незалежність, а через 14 місяців СРСР зникне зі світової мапи. Залишивши, правда, по собі кдбістів путіних, які нині прагнуть реанімувати «совок».