Важко навіть уявити, що думає цей 13-річний хлопець стоячи біля труни свого батька – капітана Геннадія Біличенка, застреленого бойовиками російської зондер-команди на підїзді до Словянська! Так, ми можемо йому співчувати, співчувати дружині офіцера і його матері… Але що скажемо ми їм завтра? Як таке могло трапитися? Як ми могли допустити, аби чужинці убивали наших військових на нашій землі? Кажемо «ми», бо це не лише не лише питання владі – це питання, на яке сьогодні має відповісти кожен українець! Кожен! Сам себе спитати: що особисто я зробив, роблю чи можу зробити, аби ворог не топтав нашу землю?
Ці питання ми задавали й тоді, коли росіяни з таким же зухвальством, прикритим такою ж брехнею, захоплювали Крим, знущалися з наших військових. Але тоді лунало обнадійливе: нехай лиш сунуться на материк!... І ось вони вже тут! І вже відсидітися у своїх хатині, на своєму городі не вдасться! Час підніматися, час братися до зброї…
Ми – останній бастіон у прямому розумінні цього слова!
Не будьмо байдужими, гуртуймося! Плече до плеча, лава до лави!
Во ім’я держави і самих себе!
Бо що зрештою ми скажемо цьому хлопцеві? Що скажемо мільйонах таких як він, хто ще не нюхав пороху, але вже знає, що таке війна…
До бою!