Цей спогад публікується вперше
Одного вересневого вечора 1992 року, до мене несподівано завітав бойовий побратим по Придністров’ю на псевдо “Студент”. Неочікуваний візит мав означати одне – знову я потрібен “Конторі” (штаб УНА-УНСО) для виконання якоїсь місії. Вже через добу ми отримали інструктаж щодо подальшого – відбути в район Нагірного Карабаху, влаштуватись в один із бойових підрозділів Азербайджанської Армії (АзНА) і провести розвідку наявності можливостей для направлення у зону конфлікту експедиційного корпусу УНСО.
Через добу біганини за нашим головним куратором по Сходу, паном Анатолієм Лупиносом (Дядя Толя), ми у врешті-решт проходимо реєстрацію в аеропорту “Бориспіль”. Впливові зв’язки азербайджанської спільноти, та харизматичність Дяді Толі, і митний контроль виявився простою формальністю. Пізно ввечорі нас зустрічав особистий охоронець міністра МВС Іскандера Гамідова (в народі Іскандер Бей), який вправно відвіз до готелю “Азербайджан”, що на набережній Каспію.
Нічний Баку зустрів якимось неспокоєм і напругою, завиванням авто поліції й великою кількістю військових у плямистих одностроях на вулицях. Поліцейські робили свою справу на совість. То КПП влаштували де потрібно, то розганяли молодих дебоширів по підворіттях.
Вранці, після нетривалого сніданку в готельному ресторані, ми вимушені очікувати на аудієнцію місцевих високопосадовців. Нарешті знову в супроводі охоронця їдемо до штабу Збройних сил АзНА і МВС республіки, де майже після годинних співбесід з міністрами й отримання авансу, маємо “добро” на маршрут у зону бойових дій в Агдамсько-Агдаринському напрямку.
Варто окремо зупинитись на постаті тодішнього Міністра МВС Іскандера Гамідова. Це особистість досить примітна для історії Азербайджану – добрий оперативник, боєць, націоналіст, активіст партії “Бузгурд/Сірі Вовки/”, людина комунікабельна та цілеспрямована...
Розповідають цікавий випадок, де фігурує Міністр особистою персоною. На одній із ділянок фронту вперто оборонялись ари, азербайджанські аскери несли чисельні втрати та ніяк не могли узяти село. З приїздом Міністра МВС помітно ожили, він буцімто, обов’язково щось придумає нестандартне. І придумав – зібрав командирів підрозділу й показав у бінокль на чималий шмат землі за селом, що зеленів і виділявся на тлі ландшафту особливо. І пояснив, що то посіви коноплі, тож коли село візьмете, конопляне поле заберіть собі. За добу село було взяте. Йому також належить ідея створення штрафбатів із карного елементу.
Перекидними від поста до поста поліції ми мчимося на поліцейських авто від Баку в сторону Нагірного Карабаху. Гарні хлопці з азербайджанської поліції розвеселять анекдотами про вірмен та розповідями з військової бувальщини, погодують і напоять у придорожніх павільйонах. Час спливає напрочуд швидко, ось ми вже у населеному пункті Агдара (вірм. Мардакерт). В господарстві полковника Садихова.
Коротеньке знайомство з бійцями-розвідниками та солодкий чай з бутербродами. А на ранок змістовна, але безрезультатна розмова співбесіда з самим господарем комбригом. Садихов людина сувора і до мозку кісток військова, відчувається ще совіцького гарту офіцер. Від запитань – відповідей що та як, перейшов до конкретики – мовляв, за Карабах мають воювати азербайджанці, бо це їх батьківщина. З тим ми й поїхали мандрувати далі...
На шляху до селища Євлах мали змогу оцінити масштабність і кровопролитність боїв за Агдару, що на всьому відрізку часу війни за НКАО переходив із рук у руки. Вражають пустка, згорілі танки, БТРи, вантажівки, башти від Т-72 валяються на узбіччі доріг, а компактні двоповерхові будинки закіптюжені та зруйновані до повної непридатності...
Не перший день на війні, але звикнути до всього цього нормальній людині майже неможливо. Просто необхідно все сприйняти як реальність і жити за законами війни, бо інакше смерть прочитає некролог! На війні досить загострюється відчуття та подих смерті за плечима, що холодом хапає за плечі і мутить в животі, а адреналін притупляє напади хронічних хвороб. І навіть шкарпетки та онучі втрачають свій специфічний запах... Життя має вже свій чистий присмак істини буття й господнє провидіння сильніше часом за обставини.
Після війни буває ще гірше ніж до війни, бо загострення відчуттів заперечує людські матеріальні потяги до збагачення й жадоби. Звідсіля й такі часті нервові розлади та сімейні чвари, що й призводять до розлучень. Тож майже кожному хто усе те пережив, після війни хочеться спокою і сім’ї, а неадекватна оцінка людини при виборі супутника життя, призводить до майбутніх драм. І знову і знову хочеться на війну, де все знайоме до болю, де видно хто-є-хто, бо там лайно спливає наверх досить скоро. А тут, кожен може водночас посміхатись і втоптувати у багно і так паскудно підлаштовуватись під оточуючих, щоб бувало не назвали “білою вороною”. Та що говорити? Хто не був не зрозуміє, а хто був промовчить...
Євлах скромне містечко жителі якого непогано прилаштувались на підприємстві місцевого князька-мільйонера Сурета Гусейнова. Який також мав свою маленьку армію. Це той Сурет, що заохочував подвиги азербайджанців грішми, а також той Сурет, що оголив чималу ділянку фронту у самий критичний період збройного протистояння, що може й спричинило окупацію вірменами не тільки Карабаху, але й частину території самого Азербайджану.
Маючи гроші, ми могли трохи розслабитись, бо мали часу на все про все добу. Десь за метрів 500 надибали скромний придорожній павільйон з традиційними холодними закусками на перше, поки готується гаряче, та пляшкою м’якої виноградної горілки для розслабухи й задушевної бесіди.
Посиділи погомоніли, розробили пару запасних варіантів, зрозуміли наскільки дійсно тонка справа Схід. Така тонка, що може кожної миті порватись. І ще одна ніч пройшла у невідомості, але напрочуд спокійно. А в ранці знову в дорогу, тепер в бригаду підполковника Фейзулаєва. Фейзулаєв теж офіцер совіцького ґатунку, неабиякий вояка. Головна його перевага, що добре розуміється на штабній роботі та знає досконало російську мову, але нездорова тяга до сну зводить нанівець усі його переваги.
Відчуття, що наш фініш вже близько приємно лоскоче нерви, бо чого ми власне тут? Не туризмом же займатись. Якщо вояку буває достатньо війни, військового досвіду завжди буває замало! В штабі за мапами чи в училищах досвіду не наберешся, там дають теоретичні знання. А полігони здалеку не схожі на арену бойових дій. І психологічні відчуття не ті і духу війни, хоч все корисне, якщо не по шаблону викладається, а з урахуванням досвіду найближчих війн і конфліктів. До уваги слід брати все. Як позитивне, так і негативне.
Війна для воїна це не просто стиль життя, це стан душі. Повоювавши одного разу є ризик все життя, неважливо за що за правду, чи ідею, чи віру в щось чи в когось – важливий стан душі! Коли вперше потрапляєш під обстріл чи лежиш у криївці, а довкола снують вороги, або йдеш спиною до них, щомиті очікуючи черги, ніколи думати про життя взагалі. Думати й боятись починаєш вже серед своїх у безпеці бліндажа чи підвалу.
Але трохи переборовши страх знову і знову йдеш на передову чи повзеш на нейтралку, щоб потому вже трохи менше, але все-таки боятись, бо допоки є прояв страху людина живе. Небезпека тоді коли повністю зникає страх бути вбитим, це вже означає захворювання яке потрібно лікувати мирним життям (невиліковне).
Ми ще не вивчили самих себе, щоб говорити про душі інших. На війну людина повинна йти свідомо, готова як психологічно, так і фізично, не кажу вже про необхідний обсяг знань військового напрямку. Тоді набагато менше буде цинків і похоронів.
У прифронтовому Агдамі вдень майже не відчувається війни, і якби не далекі вибухи й перестрілки в навколишніх горах, можна було б усе сприйняти як поїздку в одну із дружніх республік Союзу. Працюють базари, по східному гамірні й колоритні, снує міський транспорт і лише патрулі комендатури озброєні автоматичною зброєю нагадують про близькість війни. І обстріли кажуть бували, та вони, мабуть були відповіддю на обстріли АзНА Ходжали з установок “Град”.
Ми потрапили до полковника Саліма, інакше кажучи – офіцера ГРУ Шептенко Станіслава Кириловича, професіонала в літах із чималим досвідом війн у Нікарагуа та Афганістані. Йому, мабуть ми можемо завдячувати тим, що цілі залишилися і трохи поміркованішими стали. Тож - “ex distatus” (лат. виходячи з положення), що творилося, обмізкували необхідність створення розвідвзводу при окремому зенітно-ракетному дивізіоні. Для кращої мобільності й прикриття та розвідувальних заходів на ввіреній ділянці фронту.
Починати звичайно, приходилось з нуля, але досить скоро ми вже побачили великі плюси нашої авантюри. Як кістяк розвідвзводу ми й стали його інструкторами, хоч вчитись доводилось і самим. Командиром призначили молодого, але вже обстріляного майора-омонівця Назима Гусейнова. Дали нам необхідний мінімум зброї та спорядження й майже необмежену автономію в учбовому процесі. Розпочались наші бойові будні – спортивні тренування, стрільби вдень і вночі, по прицілах НСПУ, виїзди на передову, вилазки на нейтралку тощо...
Обслуговували ми розрахунок точки на озброєнні якої була пристаркувата ЗПУ (рос. зенитно-пулемётная установка). Це чотирьохствольна установка великокаліберних кулеметів, зброя вже малоефективна проти сучасних літаків, але вертоліт чи цілі наземні, може рознести вщент. На цій ділянці фронту азерам протистояв серйозний ворог. Про це свідчили кістяки згорілих літаків штурмової авіації, за метрів 600, якраз навпроти наших становищ.
Вірмени грамотно облаштували свої позиції – по схилах невисоких гір замасковані ходи сполучень, а вище по нарізаних серпантинах періодично з’являється БМП чи ЗСУ “Шилка”. І боєприпаси протилежна сторона не витрачає впусту, що не скажеш за АзНА. Виходячи із того, що нас обстрілювали з міномета, десь в улоговинах у них був і цей вид зброї.
Одного разу позиції зенітників був обстріляв танк з вірменського боку. Цього разу вправність показали азербайджанці. З автоматичної зенітної гармати, витративши три касети, вони підбили таки танк, який виявляється ховався в напівзруйнованому будинку покинутого села. Хлопців преміювали сумою у 50 000 російських рублів, скажена сума на той час для республіки, де зарплата вояка була 10 000 рублів за місяць. Звичайно, що підбитий танк коштував 150 000 р., але поторгувавшись у штабі, зійшлись на цифрі 50 000 р. Куди і кому дістався залишок, можна тільки здогадуватись. Кому війна, а кому мати рідна!
Звичайно, що без суттєвої допомоги найманцями, радниками, даними супутників та озброєнням Росії, вірменам не бачити Карабаху, бо хитрість та завзятість, то ще не все для перемоги над ворогом...
Місто Ходжали було чималим “шматком пирога” на який мали види арики як-не-як є аеропорт, залізничні колії, нафтобаза. От і взяли силами російського мотострілецького полку. Зачистку провели прямо як у крутих бойовиках. А Ходжали визвались захищати всього до двох рот ополченців і міліціонерів з легким стрілецьким озброєнням. Це проти танків, БМП, БТР. Мабуть дійсно, переможців не судять, бо нікому вже судить. Багато трупів лежить в тих горах, святкують ворони й шакали свої пікніки. Небагатьом пощастило вийти з оточення, серед них був і наш командир Назим та декілька бійців дивізіону який невдовзі назвали “Ходжали”. А що вірмени? Добили тих хто оборонявся, полонених у табори чи на обмін, а гарних дівчат і жінок до послуг переможців. А далі хто знає де вони поділись?
Вчитись нам приходилось щодня, Назим викладав цікаво тактику, а ми зі Студентом використання вогнепальної та холодної зброї. Пристрілку нічних прицілів НСПУ доводилось виконувати методом тику, що порушувало всі наявні інструкції, але військова інтуїція допомогла. Вже через пару виїздів на полігон, вдалося у суцільній темряві, на 100 м., прилаштованим на АК(н)-74 НСПУ, розкололи навпіл короткими чергами забиту у землю дошку.
Непоганий вважається результат як для початківців у цій справі, бо пристрілка зброї то є прерогатива військових спеців і потребує ще й спецобладнання. Доводилось стріляти з китайського калаша (тип-56). Груба копія й неприємна у роботі річ, гріється що аж ців’я в руки пече. Ну хіба що розстрілювати з нього. Сподобались проміжні набої 7,62 мм, з бронебійно-запалювальними кулями. З БТРом можна повоювати не кажучи про бронежилет.
Трохи мали клопоту при випробувальному пострілі з одноразового вогнемета РПО(А). Мало того що він тяжкуватий, то ще й ніхто, як виявилося, в усій бригаді з нього не стріляв. Вимушені були його спробувати на позиціях керуючись короткою інструкцією на корпусі. Всі розійшлись у сторони, залягаю, вуха заткнув гільзами, щоб не глухнути і роблю пуск у сторону вірменських позицій. Гул вибуху за сопками і як підтримка шквал вогню з установки ЗПУ.
Результатів пострілу я бачити не міг, але ті хто бачив казали, що вигоріло чимало землі за спинами супротивника. Гарна і сильна річ, але тяжкувата при носінні на відстань. Не дуже приємно тягати на собі ще 20 кг. Хоч підкупає могутність вогнемета. Спалити будинок, вантажівку, викликати каменепад у горах і лавину, тримати оборону, - це всі переваги вогнемету РПО(а).
Заздалегідь повідомили нам про нічну вилазку на вогневу точку вірменських формувань, на підступах до Агдаму. Як і повинно бути, провели рекогносцировку, шляхом оптичної розвідки й опитування на найближчому до ворога блокпосту азербайджанців. Бійці непогано влаштувались, під бронековпаком знятої з палуби застарілого судна автоматичної гармати. Обстріл нестрашний, навіть від мінометних уламків порятує, а РПГ не доб’є. Тяжкі кулемети не дістануть, бо глибокий шанець не дозволить. Словом, прихисток є і вогнева міць добра. Літаків вірмени майже не використовували, принаймні тоді.
На наступний вечір шикування розвідвзводу на плацу, перевірка спорядження й амуніції, бойове завдання й основна ціль: - знищити опорний пункт вірмен і при змозі взяти полонених.
Коли прибули на вихідну точку, стало зовсім темно, пішов дощ. Земля розкисла, але йти довелося покинутими виноградниками, тож втоптана у землю лоза допомагала. Періодично група зупинялась трохи перепочити, послухати сторонні шуми, перевірити нічні приціли. На одній з таких зупинок, почули тужливе завивання шакала, що явно був неподалік. От тільки виття його було якимось фальшивим. Це запримітило декілька чоловік з підрозділу. Я думав так само, бо зіштовхнувся з цими мерзенними тварюками, коли служив строкову в Таджикистані. Там їх вистачало, поруч із нашим караулом на пустирі.
Порадившись, вийшли на зв’язок з основною базою й отримали наказ, негайно звідти зникнути. Як виявилось пізніше, за даними агентурної розвідки, нас там чекали. А фінал був би трагічним – як мінімум розстріл прямо у полі з АГСу, або міномету. А ми ж вже бачили вогники цигарок на ворожому посту... Через три години грілись біля буржуйок в казармі та уплітали виданий у похід сухпай.
Як більмо у вірмен була наша батарея, і вони дуже хотіли її якось прибрати, та вочевидь мало було даних про чисельність вояків. Почали вони прощупувати нічною розвідкою-боєм, підкрадались їхні спецгрупи метрів на 200-150 і робили декілька пострілів з РПГ в сторону точки. А по тому хутко зникали у невідомому напрямку. Було поставлено завдання, влаштувати засідку з використанням НСПУ й відбити бажання нападати. Що ми і спробували провернути.
Заздалегідь все продумали, підготували прилади, оповістили розрахунки наших ЗПУ, та за окопною вечерею з чаєм і тушонкою чекали ночі. Ночі виявились не дуже темними, а прилади НСПУ в непоганому стані і була ймовірність покарати винуватців неспокою. Для таких спецзаходів було достатньо й невеликої підгрупи бійців-розвідників. В цю ніч на точці старшим був я. Хоч це не означало нічого окрім моєї особистої відповідальності й підзвітності за проведену операцію. Аскери виконували свої обов’язки, а розвідники мали свої виконувати.
В темноті взяв автомат АК(н)-74 з НСПУ, й заліг на вологому від роси камінні, увімкнув приціл вишукуючи можливі мішені на підходах до позицій зенітників. Поки що все йшло непогано. Нібито забули що війна поруч. Десь опівночі мене мали змінити, відключив прилад і ще деякий час контролював місцевість, але СНПУ має свої вади. Поки він не погасне зовсім – не можна приймати його від ока. Бо зелене кружальце далеко помітне у темряві. А якщо з ворожої сторони працюють сильніші нічні прилади, то можна нарватись на влучний постріл...
Ледь я перекотився у сторону, залишивши на камені автомат для напарника, як тишу розітнула черга з ворожої сторони. Стріляли явно з БТР або БМП, бо відстань була не менше 700-1000 м., та і стріляли точнісінько туди, де пару секунд тому лежав я. Це значить, що ворог володів інформацією про наявність у нас приладів СНПУ і підготував нам “сюрприз”, який на наше (моє) щастя не вдався. Більше ніхто так не ризикував.
Вистачало гострих відчуттів і вдень, коли якийсь снайпер звідти, ледь не прошив мій бінокль разом з головою, на щастя збоку і мабуть, я вчасно прибрав бінокль. Стріляли явно по спалаху оптики на сонці. От і нехай скаже хто, що немає Бога...
Окрему книгу можна написати про непридатність, шкурництво, повну відсутність бойового духу вищого командного складу Азербайджанської армії. Де, приміром, завмаг міг стати начштабу й отримати майора, а мапи місцевості не розуміти взагалі. Стукач мільйонера, отримати полк під керівництво і не знати куди його послати та хто буде на чолі. Полковник Шептенко провів “показову атаку” повівши за собою азербайджанських аскерів він кричав: “Вперёд, за родину, за Азербайджан!”. Все скінчилось як і почалось, полковник сам забіг якнайдалі, а солдати побігли назад, коли побачили як в одного з аскерів було прострелено вухо.
Чимало сплило років від тих подій. Сліди Студента загубились після Абхазії, Назим і Салім, кажуть теж зникли. Азербайджан втратив не тільки Карабах, але й ще декілька районів республіки. Немає зараз миру в тих краях, хоч і війни немає теж. У 1993-му влітку вірмени потопили Агдам у крові, чи не за це геройство безтолковий підполковник – комбриг Фейзулаєв отримав генерала і був переведений до генштабу в Баку? Нехай Всевишній його розсудить. Хто знає – можливо й дійсно, “Схід справа тонка”?
«Горностай» , «Ірпінь» 2004 р.
P.S. Крик шакала (Карабах – 28 років потому)
Розвідвзвод поволі просувався старими виноградниками. Темна й сира осіння ніч обіцяла, навіювала почуття фортуни… Та ось, посеред місячної нічної тиші, раптовий окрик шакала… Здалося, що якось неприродно він кричить… й занадто близько…
Підходжу до командира розвідки Назима Г. і потай розповідаю про свою підозру. Свої слова підтверджую знаннями поведінки тварин та досвідом служби в Середній Азії… Взвод повернувся на базу, а невдовзі арештували радиста підрозділу за зв'язок з ворогом. Тоді нас чекали і шансів вижити не було…
З того часу пройшло 28 років. Недавні події в Нагірному Карабасі повернули мене в ті неспокійні часи молодості. З захопленням Карабаху, частини Азербайджану російсько – вірменські війська дещо заспокоїлись. Отримали суттєву військово – технічну допомогу та офіційну підтримку Вірменії Кремлем. Та ненажерлива й нерозбірлива політика Москви на Кавказі зіграла злий жарт з «Бєлокамєнной».
Азербайджан, об’єднавшись перед обличчям викликів та загроз, розпочав переможну війну за звільнення своїх територій. Великий енергетичний потенціал, дружба з братнім йому турецьким народом, фактично однопартійна політика Алієвих – дали гарні результати!
Азербайджан готував армію за натівськими стандартами. Послідовно йшли закупівля сучасного оснащення, засобів зв’язку й навігації. Проводились регулярні спільні навчання з турецькими вояками, військові миротворчі місії в гарячих точках. Аналізували і виправляли помилки минулих війн, враховуючи плюси та мінуси російських агресій в Грузії, Криму, на Донбасі, Сирії, Лівії… Використавши ситуацію, Азербайджан провів масштабні навчання для всіх видів військ зі спробами відбити деякі населені пункти Карабаху. Росія проковтнула «гірку пігулку» Це і був тест на «могущество і непабєдімость».
Наступним етапом переможної ходи за Землю, Віру, Правду провели потужні великі навчання з використанням ССО, БЛДА, авіації. А потім Туреччина залишила значну кількість ЗС на базах Азербайджану. Повітряний простір країни контролювали ВПС Ердогана та безпілотні ударно – розвідувальні комплекси.. Об’єднані підрозділи ССО країни проникли на окуповані території й скоординували свої дії з БПЛА, надали чіткі координати стратегічних об’єктів ворога. Війна за звільнення окупованих територій тривала близько 40 днів. Кількість загиблих вояків, за офіційними даними, 1.5 тисячі. Росія вкотре «сіла на дупу», запросивши ворогуючі сторони до перемовин, щоб хоч як – небудь залишити свій вплив на Кавказі і не отримати черговий пендель в неспокійному регіоні.
Що дає нам досвід перемоги Азербайджану? Як нам діяти, маючи такого нахабного, кривавого сусіда? Сили ССО мають працювати на окупованих територіях у співпраці з контррозвідкою, агентурою, добровольцями – патріотами. Готувати партизансько – диверсійні групи за територіальним принципом. Єгерські контрдиверсійні загони з мисливців, лісників, браконьєрів, під керівництвом вояків, що мають досвід у військовій справі. Підготовку і координацію даних підрозділів повинні контролювати ССО, контррозвідка та розвідка вже тепер.
14 березня 2021 року