Довгий час смерть людини сприймалася як миттєва й чітко окреслена подія — серце зупиняється, дихання припиняється, і життя йде.
Проте сучасні нейронауки показують: процес вмирання значно складніший і поступовіший. Мозок не вимикається, як лампочка. Навпаки — у момент смерті він проходить через дивовижні, подекуди загадкові стадії активності, які можуть пролити світло на природу свідомості, пам’яті й навіть феномен «світла в кінці тунелю».
Коли серце перестає битися, кровотік до мозку припиняється, і вже за кілька секунд нейрони починають відчувати гострий дефіцит кисню та глюкози. Це запускає каскад реакцій, відомий як біохімічний шторм.
Клітини намагаються компенсувати нестачу енергії, витрачаючи останні запаси АТФ. Порушується баланс іонів натрію й калію, відбуваються хаотичні викиди нейромедіаторів — передусім глутамату, який у нормі відповідає за передачу збудження між нейронами.
Результатом стає спалах електричної активності, схожий на бурю: мільйони нейронів одночасно «спалахують» перед тим, як замовкнути. Цей вибух фіксується на електроенцефалограмі як потужна хвиля — своєрідний «останній імпульс свідомості».
У 2022 році група нейрофізіологів із Університету Британської Колумбії вперше зареєструвала таку хвилю в умираючого пацієнта, який перебував під ЕЕГ-спостереженням. Після зупинки серця активність мозку не зникла одразу — навпаки, з’явилися ритми, характерні для сновидінь, спогадів і медитації: гамма-коливання, синхронні з тета- та альфа-хвилями.
Це дало підстави припустити, що в останні секунди життя мозок може відтворювати ключові епізоди пам’яті — своєрідний «фінальний монтаж» прожитого досвіду.
Суб’єктивно це може сприйматися як панорама життя, про яку розповідають люди, що пережили клінічну смерть. Їхні свідчення дивовижно збігаються з нейрофізіологічними моделями: спалах активності в ділянках, пов’язаних із пам’яттю та самосвідомістю (гіпокамп, префронтальна кора, скроневі долі), справді може викликати яскраві візуальні та емоційні спогади.
Хоча клінічна смерть настає вже за 20–30 секунд після зупинки серця, мозок продовжує жити ще кілька хвилин. Окремі нейрони можуть зберігати активність до п’яти-шести хвилин, а в лабораторних умовах — і довше, якщо підтримувати необхідне хімічне середовище.
Цей час — не просто залишкова «інерція» життя, а складний процес розпаду зв’язків, під час якого свідомість може пройти ще кілька фаз. Деякі дослідники вважають, що саме в цей проміжок виникають позатілесні переживання — спроби мозку реконструювати реальність, коли сенсорна інформація вже недоступна.
З точки зору нейробіології, смерть — це не мить, а процес деградації порядку в складній системі. Свідомість, що є інтеграцією мільярдів нейронних зв’язків, розпадається поступово.
Для дослідника гіпнозу цей процес цікавий тим, що нагадує зворотний шлях до несвідомого — ніби розум, утрачаючи контроль зовнішніх структур, занурюється у глибинні шари пам’яті й образів. Можливо, саме тому багато вмираючих описують відчуття спокою, світла, розчинення — мозок, утрачаючи зв’язок із тілом, звертається усередину себе.
Момент смерті — це не просто завершення біологічної функції, а унікальний стан мозку, де стираються межі між свідомістю, пам’яттю та підсвідомим.
Розуміння цього процесу не лише наближає науку до розгадки феномену свідомості, а й відкриває філософські питання: де саме проходить межа між життям і його завершенням, і що залишається від нас, коли останні нейрони перестають спілкуватися одне з одним.