Як «Квартал» цементує статус жертви в обмін на державний бюджет.
Зимова Олімпіада-2026 в Італії офіційно стала для України «точкою зеро». Але не в сенсі нового початку, а в сенсі абсолютного результату. Нуль медалей. Нуль системних реформ у спорті. І повний нуль відповідальності тих, хто цей банкет оплачував.
Проте в українській політичній реальності, де принцип «здаватися, а не бути» став наріжним каменем державного управління, навіть повний провал можна перетворити на тріумф. Головне — знайти правильний аксесуар. Цього разу ним став шолом скелетоніста Владислава Гераскевича.
Давайте відкинемо емоційну завісу й поглянемо на цифри.
Як повідомив депутат Жан Беленюк, на підготовку олімпійців було витрачено близько 280 мільйонів гривень платників податків.
Проте олімпійський цикл — 4 роки, і загальна сума, яка публічно не озвучується, має становити близько 600 млн грн.
А щоб зрозуміти принциповий порядок цифр, нагадаю, що в держбюджеті-2026 на сферу молоді та спорту передбачено 6,8 млрд грн. Поки функціонери Національного олімпійського комітету (НОК) на чолі з Вадимом Гутцайтом і Міністерства спорту на чолі з Матвієм Бідним освоювали ці кошти, українські вболівальники чекали на результат.
Результату не сталося. Стався «перформанс».
Владислав Гераскевич, який мав шанси на нагороду, обрав шлях дискваліфікації. Боротьба з російським впливом у МОК і світовому спорті загалом, протест проти присутності росіян — річ правильна й необхідна. Але форма, у якій це було зроблено, викликає питання: чому, заздалегідь знаючи про заборону МОК і маючи альтернативні варіанти протесту (які дозволили б залишитися у грі), спортсмен обрав саме той шлях, що гарантував виліт?
Це технологія «героїчної поразки» й класична підміна понять.
Влада, яка не здатна забезпечити професійний результат, миттєво підхопила тему «шолома», щоб прикрити нею порожні кишені спортивних федерацій і недолугість чиновників. НОК отримав ідеальну індульгенцію: «Ми не програли, ми просто занадто патріотичні для цього несправедливого світу».
Нам, вибачте, впарюють культ слабкості й пропонують пишатися не силою, не перемогою, не здатністю бути кращими за інших у чесній боротьбі, а своєю безпомічністю перед обставинами.
Жертва — це завжди слабкість. Це позиція того, хто просить, а не того, хто диктує умови. І саме цей образ «нещасної, але гордої України» влада експортує назовні та насаджує всередині. Цементування ролі жертви відбувається скрізь: від спортивних майданчиків до міжнародних самітів.
Але зачекайте. Якщо ми такі слабкі й безпомічні, то хто тоді вже п’ятий рік стримує нову татаро-монгольську навалу зі Сходу? Хто є тим щитом, що закриває собою ситу й розслаблену Європу?
Справжні українці — надпотужні. І це доводять не ритуальні танці довкола дискваліфікацій, а реальні перемоги. Коли Олександр Усик стає абсолютним чемпіоном, він не плаче про несправедливість — він нокаутує суперника. Коли Еліна Світоліна, Ярослав Амосов чи Данило Явгусишин виходять на свої арени й здобувають славетні перемоги, вони демонструють силу волі, яка змушує світ рахуватися з нами. Медалі, які мали б здобути наші олімпійці, були б найкращим доказом нашої життєздатності. Натомість нам підсовують «героїчне самогубство» в межах спортивних правил.
У нашій культурно-історичній «ДНК», ще з часів Київської Русі, закладено зовсім інший принцип. Коли князь не справлявся з обороною земель або провалював спільну справу, народ збирався на Віче й указував йому на двері. «Шлях тобі чистий», — казали тоді.
Те саме було на Запорозькій Січі. Не впорався гетьман, допустив корупцію чи стратегічну помилку — поклади булаву. Так само було і на двох Майданах. Це і є справжня демократія, а не декоративна «монобільшість».
Сьогодні ми бачимо зворотне. Функціонери НОК, які масштабно «обдєлались» і, підозрюю, тотально розікрали виділені на підготовку мільйони, мають піти у відставку негайно. Без квітів і подяк. І без промов про те, як вони «пишаються нашою командою».
Ба більше: має бути відкрите кримінальне провадження, проведений аудит (а дотичним до професійного спорту відомо, що до 20% виділених державою коштів іде на відкати через готелі, проживання, ліки та медичне забезпечення і безбожно «дерибаниться») і застосований механізм регресу: якщо профільні міністри та керівники департаментів не забезпечили жодної медалі, вони мають повернути кошти як за неефективне використання. Адже, як казав Лобановський, — результат на табло. І він нульовий.
Але вони сидять у кріслах, прикриваючись шоломом Гераскевича як щитом.
І цей принцип стосується не лише спорту. Це принцип усієї нинішньої «крадівничої» вертикалі, очолюваної колишнім лідером «Кварталу». Якщо ти проспав початок великої війни, якщо у твоєму найближчому оточенні роками працювали російські агенти (чиї прізвища знає вся країна), якщо ти нацьковував ручні спецслужби на Головнокомандувача ЗСУ і розвів корупцію, масштаби якої шокують навіть найбільш лояльних наших західних партнерів, — ти маєш піти. А не відвантажувати українцям відверто знущальні заяви про готовність «балотуватися на другий термін, якщо на момент виборів війна з росією ще триватиме».
Згадується легендарна фраза персонажа Деніела Дей-Льюїса з фільму «Банди Нью-Йорка»:
«Та що ти, чорт забирай, таке несеш?!»
Другого твого терміну країна не винесе. Єдиний термін, про який доречно говорити, — це термін ув’язнення, коли буде знятий президентський імунітет.
А зараз — не треба «ритуальних танців» про те, які ми нещасні. Не треба робити нас слухняними жертвами. Українці гідні бути переможцями. І будуть ними. Але для цього нам потрібна влада, яка вміє «бути», а не лише «здаватися» на екранах смартфонів.
Коли піар замінює державну політику, а ордени дають за медійний шум замість реальних досягнень, держава гниє зсередини. У нашому випадку — догниває. Шолом Гераскевича — це не символ спротиву. Це символ того, як легко відволікти народ від «двушечки на москву», порожньої скарбниці та професійної імпотенції влади.
Нам не потрібні «героїчні дискваліфікації» і піарні «контрнаступи». Нам потрібні сильна армія, потужна економіка й спорт, яким ми будемо пишатися завдяки золотим медалям, а не патріотичним постам у Facebook і відосікам від головного Пеннівайза країни. І я впевнений, що час відповідальності тих, хто перетворив країну на знімальний майданчик власного серіалу про «нещасних нас» і «потужних їх», — неодмінно настане.