Цієї осені Музею модерної скульптури Михайла Дзиндри, який розташований в Брюховичах біля Львова, виповнюється 20 років.
Мова про єдиний в Україні музей, присвячений виключно модерній скульптурі.
Уродженець Львівщини, видатний український скульптор-модерніст, художник і архітектор Михайло Дзиндра, який більшу частину свого життя прожив у США, збудував цей музей за власним проєктом і коштом. Далі ще цікавіше – власними зусиллями перевіз в Україну понад 800 своїх скульптур та, розмістивши їх у просторі будівлі площею понад 1400 кв. м, передав і сам музей, і свої твори Львівській національній галереї мистецтв ім. Б. Возницького. Це вчинок, якому наразі нема аналогів в Україні. Принаймні таких, щоб вони були загальновідомі.
Це місце, де кожна скульптура – як маленький мінісвіт зі своєю образністю, філософією та дотепністю. Де, здавалося б, абстрактні форми гучно говорять про любов і байдужість, про крихкість і міць, про пам’ять і забуття. Саме широкий простір для фантазії, а ще добре почуття гумору – риси, які у скульптурах Михайла Дзиндри ваблять найбільше. Виконані часто з будівельної металевої сітки, що слугувала каркасом, будівельної суміші (часто бетону) та фасадних фарб, вони захоплюють ідеями, які в них можна відчитати. Залежно від власних внутрішніх горизонтів і погляду на світ.
Михайло Дзиндра свідомо не називав свої роботи. У частини творів назви все ж є, але художник волів, щоб глядач сам осягав зміст і не обмежував себе орієнтирами. Це справді захоплива мандрівка серед восьми сотень робіт і діалог із творами, які відгукуються, підкорюють експресіоністичною виразністю, багатомовною лаконічністю й зануренням у підсвідоме.
Художник, який народився у Демні, ювілей якого у 2021 році Львів таки відзначив – попри те, що за життя ставився до нього дещо заздрісно й насторожено. Зокрема, відзначив виставковим проєктом у Музеї модернізму «Михайло Дзиндра: Абстрактні архітектони» та вернісажем скульптур у парку Палацу Потоцьких. Це скульптор, який почав навчатися азів мистецтва у відомого майстра Андрія Коверка і вступив до Львівської художньо-промислової школи, де його викладачами були Богдан Мухін та Іван Севера. Згодом – Мюнхенська академія мистецтв, де він познайомився зі скульптором Григорієм Круком. А далі – після переїзду до США – зустріч із визнаним у світі майстром авангардної скульптури Олександром Архипенком.
Митець, який, переосмисливши власну творчість, власноруч знищив усі свої скульптури в жанрі реалізму. Професіонал, що віртуозно працював із простором, тектонікою, динамікою мас. Українець, який однієї ночі далекого 1944-го року імпульсивно виміняв піджак на велосипед і, нікого не попередивши, виїхав до Словаччини, звідти – до Німеччини, а потім – за океан, щоб на схилі літ повернутися туди, де, як вважав, було його справжнє місце – в Україну, яка нарешті проголосила незалежність.
Розповідають, що коли Михайло Дзиндра приїхав до Львова і прийшов до Академії мистецтв, то перше, що спитав студентів на кафедрі скульптури: чи вони вміють ліпити дощ, смуток або плач. І пропонував навчити. Звісно, така прямота (а говорив він завжди те, що думав) подобалася не всім. Тож Михайло Дзиндра залишився поза середовищем. Але тих, хто хотів, він охоче вчив розуміти абстрактну скульптуру. І дуже радів, що спромігся подарувати Львову цілий тематичний музей.
«Мені було дуже важливо, щоб здійснилася моя мрія, – розповідав незадовго до смерті старенький Маестро. – Адже багатьох наших митців – Малевича, Татліна й інших – нині вважають досягненнями своєї культури росія, Франція, інші держави… А так не повинно бути. Днями бачив програму по “Євроньюз” про російське мистецтво, однак усі названі персоналії насправді були українцями. Тож нині, попри те, що фізично почуваюся вкрай погано, відчуваю себе дуже щасливим. Бо найбільше щастя для людини – мати змогу щось комусь подарувати…»
«Ми з Михайлом прожили разом 16 років, а познайомилися, коли мені вже було 40, – розповідає хранителька музею, дружина художника Софія Дзиндра. – У нас була велика різниця у віці. Я думала, що він буде занудою, а занудою була я. Часом прийду не в настрої – то мені не те, і те не так. Тим більше, що наші останні роки: то в мене операція, то в нього, то в мене, то в нього. А він гляне, усміхнеться, розсмішить – і вже все в іншому світлі постає. Дуже веселою й доброю людиною був: безпосередньою, відкритою, щирою. Наш початок спільного життя припав на 90-ті роки. А тоді ж бандитизм на кожному кроці. Чекали майстра до телевізора, то кажу: “Ти, Михайле, тільки – про всяк випадок – не кажи, що ти з Америки”. За якусь хвилю несу гарячу каву й чую, що майстер уже в курсі всього. Михайло був людиною з іншого світу, не знав наших реалій, завжди говорив, що думав, хоч його правда не всім подобалася. Та він і не прагнув усім сподобатися. Прагнув жити з усмішкою – і не марно. Був переконаний, що людина має жити так, щоб залишити по собі слід у світі».