Судова реформа чи судовий терор? Держава проти закону.
Сьогодні відбулася чергова непересічна подія в судовій системі, яка може свідчити про повну втрату її функцій із захисту прав людини та дотримання Закону.
Пам’ятаєте так звану справу Ємельянова, коли його пів року тримали під вартою за необґрунтованою підозрою, а потім зрештою змінили запобіжний захід — і відразу ж затримали за новою підозрою, вже за ст. 111 КК України? Причому саму підозру не вручили, а затримали на підставі славнозвісної ст. 615 КПК України та рапорту, який, до речі, при обранні запобіжного заходу до суду так і не подали.
Усе це нагадує ті часи, коли владу в Україні називали злочинною, і щоб не відпускати людину та продовжувати на неї тиснути, вигадували будь-яке абсурдне звинувачення, одразу затримували й знову відправляли під варту.
Сама «нова» підозра стосується подій 2012 року, щодо яких навіть Вища рада правосуддя визнала незаконним притягнення судді до відповідальності за ухвалене судове рішення. Але тут пішли ще далі — вирішили висунути підозру не за саме рішення, а нібито за втручання в автоматизовану систему документообігу суду з метою ухвалення такого рішення.
Абсурдність ситуації не знає меж.
Виявляється, тепер можна переслідувати суддів за обіймання адміністративних посад на момент ухвалення інших суддями рішень — рішень, які були залишені в силі всіма інстанціями, і щодо яких не виявлено жодних порушень, що знову ж таки підтверджено рішенням ВРП. Це якийсь новий підхід до переслідування суддів з подачі активістів.
Незважаючи на всю абсурдність ситуації, численні процесуальні порушення та повну відсутність доказів, судам це не завадило обмежити право особи на свободу.
З таким підходом до основоположних прав людини Україна фактично вже перетворилася на тоталітарну державу, що, можливо, ще гірша за наших північних сусідів. Ігнорування прав людини та норм закону з кожним роком лише зростає й уже набуло загрозливих масштабів.
Знаєте, коли нині чиновники пафосно посилаються на рішення ЄСПЛ і розповідають про необхідність їх дотримання як частини національного законодавства, — усе це, окрім посмішки, вже нічого не викликає. Бо таке «застосування» існує хіба що у фантазіях людей, які ніколи не працювали в судах першої інстанції, — але в реальній практиці воно відсутнє.
Розмови замість дотримання закону, прикривання порушень прав людини постійними «реформами» ведуть до знищення держави. Цього не можна допустити. Закон слід виконувати, а не вигадувати норми, яких не існує, прикриваючись вигаданим випадковими людьми явищем — «судовий активізм».