Україна знову запалює свічки.
Камери знову ловлять «правильні» обличчя, відрепетирувані посмішки, завчені слова про «світло», «єдність» і «незламний дух».
На Майдані — у самому центрі столиці, біля Головпоштамту, з участю міського голови й підкреслено офіційним супроводом «за сприянням міської влади». У Будинку Уряду — ще виразніше: прем’єр-міністерка долучається до запалення ханукальних свічок уже в державній будівлі, де будь-який ритуал неминуче стає мовою держави, бо його говорить не приватна людина, а інституція.
Суверенітет, який можна вкрасти не танком, а протоколом; не артилерією, а картинкою; не окупаційною адміністрацією, а «культурною присутністю» там, де держава зобов’язана тримати власний порядок — український, світський і конституційно пріоритетний.
Перша підміна — лінгвістична й візуальна, але вона веде до державної. Нам це подають як «свято Хануки», як релігійну традицію — і формально це правда: символом Хануки є ханукія, дев’ятисвічник, який запалюють протягом днів святкування.
Але диявол завжди в деталях, а суверенітет — у знаках. Бо «менора» як образ існує не тільки в релігійному вимірі: вона є елементом офіційної державної емблеми Ізраїлю, прийнятої 1949 року (менора між оливковими гілками). Отже, коли держава Україна підсилює цей образ своєю локацією, статусом посадовців і протоколом, вона має усвідомлювати: значна частина суспільства сприймає це не як «приватну побожність», а як державний жест — і політичний сигнал. Держава — не салон і не сцена. Держава — інституція. Те, що відбувається «в її домі» та «від її імені», стає мовою держави.
Друга підміна — юридична. Нам намагаються закрити рота словом «толерантність», ніби це універсальний кляп на будь-яку державницьку критику. Але Конституція України не дає владі права на цю легковажність. Вона прямо фіксує пріоритет: держава зобов’язана сприяти розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, паралельно гарантуючи права меншин. І вона так само прямо встановлює світськість: релігійні організації відокремлені від держави, жодна релігія не може бути державною.
Це означає просту норму, яку влада повинна виконувати як караульний статут: громади можуть проводити свої події, чиновники можуть бути присутні як гості, але держава як інституція не має права перетворювати конфесійний ритуал на державний ритуал — тим більше в урядових будівлях, тим більше в символічно головних точках країни — якщо немає прозорих правил рівності, меж і балансу. А у нас їх немає. Є імпровізація. А імпровізація — це завжди влада «на смак»: сьогодні їм здається, що так «цивілізовано» і «гарно вийде на фото», завтра так само «гарно на фото» вони оформлять будь-яку іншу підміну, яку суспільство зчитуватиме як відмову держави від власного хребта. Бо у влади немає компаса. У неї є камера.
Третій шар — геополітичний, і саме він робить всю цю історію вибухонебезпечною. Символи не існують у вакуумі: вони тягнуть за собою держави, позиції, рішення й відмови. Українців обурює не сама присутність єврейської громади України. Українців обурює те, що держава Україна в умовах війни підсилює ритуал, асоційований для багатьох також із державою, яка не приєдналася до «потужних санкцій» проти росії і тривалий час залишалася в режимі обережного балансування. У березні 2022 року Зеленський у зверненні до Кнесету прямо говорив: «чому ми не можемо отримати зброю», «чому Ізраїль не запровадив потужних санкцій проти росії» і чому не тисне на російський бізнес. Того ж періоду ізраїльські посадовці повідомляли, що Єрусалим не планує запроваджувати санкції проти москви.
Так, була гуманітарна допомога. Але в умовах ракетних ударів бинти не замінюють повітряного щита. І коли українська влада дозволяє, підсилює й вносить у державний кадр такі символи, не маючи симетричного, такого ж сильного, такого ж регулярного державного протоколу української культури — вона сама продукує в суспільстві відчуття приниження: «нам — виживання, їм — ритуал у стінах держави».
Далі — питання взаємності пам’яті. Україна визнає Голокост геноцидом — і не торгує трагедіями. Але для українців Голодомор — фундамент ідентичності. І факт залишається фактом: Україна на найвищому рівні неодноразово закликала Ізраїль визнати Голодомор геноцидом — зокрема Зеленський робив це публічно. У 2025 році керівництво Верховної Ради знову публічно повторювало цей заклик до Кнесету, що саме по собі показує: офіційного визнання немає. І знову виникає питання, від якого влада ховається: якщо ви так легко відкриваєте символічний простір України під чужий ритуал у державних стінах — де ваші вимоги взаємності? Де ваші принципи? Де ваша гідність?
Четвертий шар — репутаційна вага сучасного світу, яку наша влада просто не рахує. Вона робить вигляд, що Газа — «не наше», але проблема не в тому, щоб Україна «обирала сторону». Проблема в державній гігієні: підсилюючи символи, асоційовані з державою, навколо якої ведеться тяжка міжнародна правова й правозахисна дискусія, ви імпортуєте в центр Києва токсичну поляризацію. У 2025 році International Association of Genocide Scholars ухвалила резолюцію із твердженням, що дії Ізраїлю в Газі відповідають юридичним критеріям геноциду; це підтверджувалося як Reuters, так і в публікаціях самої організації. Дві провідні ізраїльські правозахисні організації — B’Tselem і Physicians for Human Rights Israel — також опублікували звіти, в яких говорять про геноцид. Паралельно Reuters фіксував висновки Amnesty щодо злочинів ХАМАС 7 жовтня як злочинів проти людяності — і це важливо, бо терор не має виправдання. Але жоден терор не дає індульгенції державі на колективну каральну машину — і саме тому репутаційний шлейф сьогодні настільки важкий.
І в площині міжнародного права ця теза стає ще небезпечнішою для влади: ICJ у консультативному висновку 2004 року прямо заявляв, що будівництво стіни в окупованій палестинській території та пов’язаний із нею режим суперечать міжнародному праву. А в 2024 році ICJ у окремому консультативному висновку дійшов висновку, що триваюча присутність Ізраїлю на окупованій палестинській території є незаконною і має бути припинена «якнайшвидше».
Отже, підсилюючи символи без протоколу і без пояснення, українська влада фактично наражає Україну на зайві репутаційні ризики — у момент, коли нам треба максимально чиста моральна оптика, а не чужі «хвости».
П’ята підміна — фейками. Коли немає реальних рішень, реальної взаємності і реального принципу, людям підсовують картинки. Історія про «великий тризуб у Тель-Авіві» роками гуляє як «аргумент взаємності», але її розвінчували неодноразово як фейк. Тож я не згадаю жодного випадку, щоб там щороку встановлювали тризуб і не бачив співпраці з урядом такої організації від української діаспори, як «Україна в Ізраїлі».
І тут ми підходимо до найстрашнішого висновку: «В Україні має бути Україна». Не як гасло. Як принцип виживання. Українська держава — інструмент самоорганізації українського народу. Якщо цей інструмент перестає працювати на український пріоритет, якщо він починає жити чужими протоколами і чужими символічними пакетами — він перетворюється на колоніальний механізм. Колонізатору не потрібно бути більшістю. Йому потрібні місцеві виконавці й «правильний» ритуал, щоб народ став статистом у власній країні. Саме так і працює внутрішня колонізація: через касту управлінців, для яких країна — це сцена для фотосесій і зовнішніх вітрин, а не доля.
Держустанови мають бути світськими не на папері, а в протоколі. Релігійні події — як події громад у публічному просторі, але не як державні ритуали у стінах уряду. Держава має мати симетричну, регулярну й жорстку політику української ідентичності — не «раз на рік», а як постійну норму. І дипломатія має бути дзеркальною: якщо партнер не здатен на принципові жести взаємності щодо наших ключових травм і нашої безпеки, не буде йому «почесного місця» у серці нашого державного кадру.
І якщо ми це не зрозуміємо зараз — дуже швидко повернемося туди, де вирішує не слово «світло», а темрява ракет. А тоді свічки справді стануть не символом. А єдиним, що лишиться в знеструмленому, холодному домі, який ми колись називали своїм.
Післямова:
Наше суспільство розриває не «свято», а глибинне відчуття, що Україною керують люди з психологією тимчасових адміністраторів. Це каста з «запасними аеродромами» — ізраїльськими, американськими, кіпрськими паспортами у кишені. З можливістю вийти з гри, коли стане занадто гаряче. З апетитом монетизувати владу тут, а ховати вкрадене — там, де комфортніше, безпечніше і де діють інші юрисдикції.
Цей мотив далеко не про етнічність насамперед і не про віру — він про клас управлінців, який сприймає державу як трофей, а народ — як ресурсну базу та декорацію до бюджету. Для них менора в парламенті — це не про Бога, це про лояльність до тих, до кого вони планують емігрувати. Якщо держава не поставить крапку в цьому механізмі — через реальну заборону подвійного громадянства для чиновників, прозорість лояльностей, контроль активів і екстрадиційну дисципліну — то будь-який «ритуал світла» в державних стінах буде читатися народом однозначно: Україну використовують, поки українство спить, віддавши ключі від держави чужинцям. То чиєю вона тоді буде завтра?
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»