Бєлорус Владислав Вікторович народився 24 листопада 1992 року у місті Лубни Полтавської області. Юнак відслужив строкову службу, але в листопаді 2013 року, коли в країні почали відбуватися глобальні зміни зрозумів, що він мусить стати на захист рідної землі. Наприкінці 2013 року Владислав став контрактником 72-ї механізованої бригади у Білій Церкві.
Владислав став одним із перших, хто піднявся на захист українських кордонів та українського народу та першим лубенцем, який віддав життя, боронячи рідну землю. Загинув Бєлорус 12 липня 2014 року на блокпосту, підконтрольному силам АТО поблизу села Червона Зоря Шахтарського району Донецької області. Позицію, на якій знаходився хлопець разом зі своїми побратимами обстрілювали сепаратисти з мінометних установок. Один із снарядів влучив у самохідну артилерійську установку 2С-30 «Акація», боєкомплект здетонував, Владислав загинув на місці. Його серце перестало битися о 16.30. Йому був лише 21 рік.
Поховали Владислава 16 липня на Алеї героїв на міському кладовищі. Попрощатися з героєм АТО, мужнім лубенцем, який загинув за Батьківщину прийшли не тільки рідні та друзі, а, здається, всі жителі міста. Ніхто не зміг залишитися осторонь. На його могилі батьки встановили пам’ятник, на якому вигравіювали дві фотографії сина. На одній з них, він у військовій формі, на іншій – такий як був у звичайному житті – замріяний з легкою посмішкою. Таким Владислав був в житті: військовим, справжнім патріотом своєї країни і водночас юнаком з ніжною і чуттєвою натурою.
На школі, в якій навчався Владислав встановили пам’ятну дошку. Тепер кожен учень Лубенської спеціалізованої школи №6 знає історію славетного випускника, який не шкодуючи себе, боронив рідну землю від загарбників.
Друзі згадують Владислава ніжним, чуйним та щирим. Всі свої емоції думки і переживання він втілював у віршованих рядках. У серйозних, як для такого віку, віршах юнак розповідав про кохання і дружбу, війну і мир… Друзі і рідні хлопця втілили його мрію в реальність і видали збірку його поезій під назвою «Душа перелита у слово», на жаль, сталося це вже після його трагічної загибелі. Під час презентації збірки у всіх присутніх були сльози на очах, адже повірити, що автора рядків, який так любив життя вже немає в живих, було неможливо, хоча в одній з поезій юнак, ніби передбачав свою гибель:
… я видел
смерть, она прекрасна,
она придёт потом за мной,
и как бы не была опасна,
её считаю я родной......
Двадцять другий день народження Влада його друзі святкували в кафе. Таким було особисте бажання його матері. За її словами, саме так би хотів провести цей день її син, якби був живий – в колі друзів, з а чашкою улюбленої кави з морозивом. Товариші Влада повели цей день, згадуючи різні моменти з його життя.
Посмертно Владислав Бєлорус був нагороджений відзнакою «За заслуги перед містом Лубни» та указом Президента України «за особисту мужність і героїзм проявлені в захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі і нескоримість духу» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню.
Вічна пам’ять герою!