Як росіяни «розгромили» американців на Алясці.
Світшот Лаврова з написом «СССР» був сигналом, який американці зрозуміли лише пост-фактум. Вони усвідомили його значення після того, як «мистецтво Трампа укладати угоди» путін і Ко розбили об «тейбл» радянської дипломатії.
Радянська дипломатія десятиліттями відшліфовувала тактику брутального шантажу та тиску. Її підходи не змінилися з часів Громико, про якого Генрі Кіссінджер говорив:
Цю тактику можна зрозуміти з цитати самого Громико:
Вимагайте все по максимуму й не соромтеся у запитах. Вимагайте те, що вам ніколи не належало.
Висувайте ультиматуми. Погрожуйте війною, не шкодуйте погроз, а як вихід із ситуації пропонуйте переговори. На Заході завжди знайдуться люди, які на це клюнуть.
Розпочавши переговори, не поступайтеся ані на крок. Вони самі запропонують частину того, що ви просили. Але навіть тоді не погоджуйтесь, а витискайте більше — вони на це підуть.
Схоже, саме ця тактика обнулила ультиматуми та погрози Трампа під час прямого ефіру з Аляски. А спроби його команди подати цей грандіозний факап як перемогу лише підсвічують нездатність сучасного Білого дому переграти Кремль.
Нездатність пояснюється особливостями самого Трампа: він не готується до переговорів, зневажає експертів, не любить довгих і нудних дискусій, а його слабка концентрація давно відома росіянам.
Результат зустрічі на Алясці має стати навчальним прикладом для майбутніх дипломатів: як застосування «тактики Громико» і одночасна втрата США стратегічної переваги та інвестованого політичного капіталу. Для українських переговорників цей кейс також є уроком про хибність підходу «треба просто подивитися в очі». Важливо мати підготовлені позиції та аргументацію на всі безглузді закиди щодо «першоджерел конфлікту».
Разом із тим, сталий стиль російської дипломатії робить її передбачуваною. Кліше та методи відомі, але недооцінювати їх не можна.
Основна пастка, у яку потрапив Трамп, – це нав’язана путіним рамка («фрейм»). Вона зводиться до великої угоди про мир та припинення бойових дій із «справедливим балансом європейської та світової безпеки», як заявив путін. Таке ув’язування робить Україну заручником усіх інших російських вимог: від «розширення НАТО» до «невтручання у політичні процеси» в країнах колишнього СРСР. Сюди ж можна додати питання договору про нерозповсюдження, що дає путіну можливість затягувати переговори, не зупиняючи бойові дії.
Єдине, чого вдалося досягти «майстру укладання угод», – це утриматися від підписання «deal» і не обговорювати торгівлю, поки не досягнуто домовленостей щодо України. Це для нас позитив: Трамп не обмежений і може змінювати свої обіцянки з притаманною йому легкістю.
Чи змінить він риторику після зустрічі з європейськими лідерами? Чи зможуть вони «перечаклувати» його та відкоригувати фрейм, нав’язаний путіним? Шанс є.
Після Аляски вже можна жартома присудити Трампу омріяну Нобелівську премію миру — аби він лише більше не зустрічався з путіним і продовжував постачати зброю в обмін на «чудові» європейські чеки. Для України та Європи це був би найкращий варіант.
Історія показує, що лідери Ізраїлю — Леві Ешколь у 1967-му та Беньямін Нетаньягу у 2025-му — робили те саме: слухали окрики з Білого дому, але вели переговори та війни по-своєму, не руйнуючи «трансатлантичну єдність».
Найгірший сценарій — тристороння зустріч Зеленського, Трампа і путіна на цьому етапі. Це пастка без виходу. Такий формат можливий лише після повної підготовки: узгодження текстів угод і роботи об’єднаних команд.
Переговори з росіянами має вести об’єднана Європа, де кожен союзник має знання про способи обходу російських технологій. Щось у нас, щось у французів, щось у британців.
Це складно, але ще складніше — пройти через переговори і досягти миру. Миру не на умовах путіна, а миру, з яким ми зможемо жити і розвивати Україну.