На території однойменного лісового масиву понад 80 років тому сталися чи не найжахливіші події в історії обласного центру.
Західна частина обласного центру Полтави в давнину була вкрита лісовим масивом. З початком будівництва мікрорайону Половки, яке розпочали у 1970-х роках, значну кількість дерев вирубали, а на їхньому місці з’явилися житлові будинки. Сьогодні від колись величезного масиву залишився лише невеличкий за міськими мірками зелений «острівець» під назвою Гришків ліс (правильна назва — Гришків ліс).
Якщо зайти до лісу з боку вулиці Чорнухинської, можна побачити меморіальні плити, на одній з яких написано:
«Перехожий, зупинися! Вшануй хвилиною мовчання священну пам’ять понад двох тисяч радянських громадян, розстріляних фашистськими загарбниками під час тимчасової окупації Полтавщини в 1941–1943 роках».
За цими словами ховається історія загибелі не лише радянських військових і полонених, а й людей, які лікувалися в місцевій психіатричній лікарні, що нині має назву Полтавська обласна психіатрична клінічна лікарня імені Олександра Мальцева.
У 1972 році в земельному суді німецького міста Дюссельдорф тривав процес у справі колишніх службовців зондеркоманди «4b» Фольгимлера та Райхерта, яких звинувачували в масових розстрілах громадян на тимчасово окупованій території України, зокрема у знищенні в 1941–1942 роках пацієнтів Полтавської психіатричної лікарні.
Німці звернулися до СРСР по допомогу, і після певного обговорення керівництво КДБ вирішило її надати: почали розчищати архіви, справи, а також проводити додаткові допити тих, хто залишився в живих.
Полтавську обласну психіатричну клінічну лікарню заснували 1803 року в районі Шведської могили. Тоді вона називалася «Приказ общественного призрения». Все почалося з невеликого приміщення. Догляд за хворими фактично був відсутній — переважно їх просто фізично обмежували. У 1886 році збудували ще три двоповерхові корпуси на 50 ліжок кожен.
У 1940 році лікарня могла одночасно вмістити до 1150 хворих. Закладом керував лікар-психіатр Олександр Іванович Крапівкін.
Через місяць після нападу німецько-фашистських військ на Україну на території психіатричної лікарні створили військовий госпіталь для поранених радянських бійців під номером 3398. Його начальником був Олександр Крапівкін.
У вересні 1941 року фронт стрімко наближався до Полтави, тому військове керівництво Червоної армії ухвалило рішення перемістити госпіталь до Лежнево (тепер Івановська область Російської Федерації) разом із більшістю лікарів і медсестер. У місцевій школі лікувальний заклад проіснував до 1947 року. Перші два роки він приймав поранених радянських бійців, а з 1943 року школу обнесли колючим дротом, встановили охорону. Тут лікували військовополонених, найвідомішим серед яких був фельдмаршал Фрідріх Паулюс, якого привозили під конвоєм зі спецтабору.
Психіатричну лікарню в Полтаві евакуйовувати не стали. Новим керівником закладу (Крапівкін евакуювався разом з госпіталем) стала лікарка-терапевт Анна Леонтіївна Довгань, уродженка хутора Писаренки Решетилівського району.
Сумнозвісна нацистська програма умертвіння «Т-4» (нім. Aktion Tiergartenstraße 4) передбачала стерилізацію та фізичне знищення «осіб з психічними розладами та інвалідів». Для виконання цієї програми, а також знищення євреїв, партійних працівників, партизанів, ромів і свідків Єгови, німці створили спеціальні оперативні групи, підпорядковані напряму вермахту, які відзначалися особливою жорстокістю.
У вересні 1941 року на Полтавщині діяли частини спецгрупи C, на рахунку яких уже були масові вбивства в Бабиному Яру, лікарнях Києва, Дніпра, Вінниці та Харкова.
Спочатку окупанти не чіпали лікарню в Полтаві, але й допомагати їй не збиралися. Анна Довгань згадувала:
«Через тиждень-два після приходу німецьких військ підсобне господарство реквізували. Забрали й запаси продовольства. Я звернулася до гебітсарцта доктора Добровольського. Він порадив ‹якось викручуватися›, а там буде видно».
Олександр Касьяненко (завідувач відділень лікарні під час окупації):
«У кінці жовтня 1941 року директорка лікарні Довгань зібрала всіх лікарів і повідомила, що німці запропонували залишити 300 хворих, а решту підготувати до евакуації в Харків. Мали скласти два списки: один — для тих, хто залишався, інший — для евакуації. Залишити мали тих, хто був працездатним і мав шанси на одужання. Хворих переодягали у старий зношений одяг, неспокійним вводили скополамін із морфієм. Підготовка тривала два дні».
Антоніна Марченко:
«Близько восьмої ранку прибуло кілька чорних критих машин з німецькими солдатами й офіцерами. Хворих вантажили до машин. Деякі кричали й чинили опір. Їх силоміць кидали в кузови. Через пів години машини поверталися. Офіцер відмовився брати списки і супровідний персонал. Медики плакали, були випадки непритомності. Було зрозуміло, що людей вбивають».
Звільнені корпуси німці зайняли. У клубі облаштували конюшню. Деякі будинки використовували зв’язківці. За чутками, в лікарні облаштували й будинок розпусти, хоча Довгань це заперечувала під час допиту в 1972 році.
У липні 1942 року німці знову вимагали списки хворих, цікавилися характером хвороби та її тривалістю. Створили комісію на чолі з лікарем Фольгимлером. Лікарі, ризикуючи, врятували понад 60 осіб, вказавши фальшиві дані або виписавши їх.
Під час другого вивозу родичі намагалися забрати близьких, але лікарню оточили солдати. Свідки згадували жахливу сцену: плач, крики хворих, лайка солдатів. Загалом того дня до Гришківського лісу вивезли 135 осіб.
21 вересня 1943 року німці спалили всі лікарняні будівлі, окрім двох. Лікарі й пацієнти врятувалися втечею.
Після звільнення Полтави Червона армія почала розслідування. 11–12 листопада 1943 року експертна комісія провела розкопки братської могили в Гришківському лісі. Знайдено сотні тіл у напівзотлілому одязі, більшість із вогнепальними пораненнями в голову.
Більшість лікарів і поліцаїв, що співпрацювали з нацистами, засудили. У жовтні 1943 року Олександру Касьяненку та фельдшеру Гавриїлу Яковлеву присудили 15 і 10 років відповідно. Довгань знайшли у 1945 році, і в травні того ж року військовий трибунал присудив їй 15 років. Вийшла достроково у 1953 році після амністії. У 1972 році її допитували знову в рамках процесу в ФРН.
У 1947 році до Полтави повернувся евакогоспіталь № 3398 разом з Олександром Крапівкіним, який знову очолив лікарню. Він був автором численних наукових праць, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, мав звання заслуженого лікаря УРСР.
Видатний римський філософ Цицерон казав:
Як би ми не ставилися до радянського періоду, про невинних жертв забувати не можна. Щоб кулі та ножі більше не обривали людське життя, яке ми маємо лише раз...