Війна проти Ірану, ймовірно, створює для Туреччини умови для відновлення цієї ж стратегії, вважають деякі експерти.
Османська імперія панувала у світі не лише завдяки завоюванням. Вона домінувала, контролюючи сухопутні торговельні шляхи в Євразії та великі території Середземномор’я.
Протягом десятиліть через Ормузьку протоку проходило майже 20% світових поставок нафти та СПГ. Війна з Іраном відкрила можливості для альтернативних маршрутів, і Туреччина перебуває на перетині кількох перспективних із них:
Протягом 400 років Османська імперія перебувала на перехресті Сходу і Заходу не тому, що завоювала все можливе, а тому, що через неї проходило все цінне.
Якщо ці три маршрути будуть реалізовані, значна частина енергоносіїв, що транспортуються з Перської затоки до Європи, проходитиме через територію Туреччини.
Османи розуміли цю формулу: контролювати торговельні шляхи — означає контролювати торгівлю. І вони підкріплювали це флотом, який у період свого розквіту домінував у Середземному морі. Туреччина нині відтворює ту саму комбінацію.
Одночасно триває будівництво 47 військових кораблів, а 120 кораблів із екіпажем у 15 000 осіб щойно завершили навчання «Блакитна батьківщина-2026» одразу в трьох морях.
Цей зростаючий флот дозволяє Туреччині проєктувати свою силу у Східному Середземномор’ї — регіоні, який уже перенасичений конкуруючими енергетичними інтересами.
Чому це важливо?
Східне Середземномор’я саме по собі стає газовим хабом. Великі родовища (Левіафан, Тамар, Афродіта, Зохр) перетворили «Ізраїль», Єгипет і Кіпр на потенційних постачальників для Європи.
Ці країни розробляють морські термінали для зрідженого природного газу та підводні трубопроводи. 98% зовнішньої торгівлі «Ізраїлю» залежить від судноплавства в Середземному морі, зокрема можливості експорту газу.
Туреччина нині активно оспорює це море. Позиціонуючи себе одночасно як енергетичний коридор і військово-морську державу в Східному Середземномор’ї, Анкара в довгостроковій перспективі може впливати на те, хто, куди і на яких умовах транспортує вантажі.