У стінах Верховної Ради народилася чергова ініціатива, загорнута в блискучу обгортку «європейських стандартів» та «захисту прав людини».
Законопроєкт № 14057, поданий 21 вересня групою депутатів на чолі з керівництвом парламенту, офіційно має на меті «осучаснити» Цивільний кодекс. Неофіційно ж, на думку медіаспільноти, він ризикує стати ідеальним інструментом для затикання ротів, запровадження цензури та знищення журналістських розслідувань як явища.
Автори законопроєкту, зокрема спікер Руслан Стефанчук, переконують: нічого страшного не відбувається. Мовляв, документ не про медіа, а про розширення прав кожної людини. За його словами, норми про блокування контенту існують у кодексі вже 23 роки — їх просто «зацифрували», додавши сайти та соцмережі.
Презумпція невинуватості? Це ж основа Конституції та європейських конвенцій. А право на відповідь і «право на забуття» — це прямі євроінтеграційні зобов’язання.
Звучить шляхетно, чи не так? Але, як то кажуть, диявол криється в деталях. І саме ці деталі змусили журналістів та юристів бити на сполох.
Що ж так налякало медійників у цьому «супермаркеті правових можливостей», як назвав оновлення кодексу спікер? Пройдімось по головних «атракціонах».
1. Презумпція винуватості... для журналіста.
Це, мабуть, найгучніший пункт. Депутати пропонують геніальну формулу: будь-яка інформація, не підкріплена обвинувальним вироком суду, автоматично вважається недостовірною.
Як це працює? Журналіст знаходить у чиновника незадекларовану віллу в Іспанії. Публікує розслідування з документами, фото та свідченнями. Чиновник подає до суду. Оскільки вироку суду про його корупцію ще немає (і, можливо, не буде роками), вся інформація з розслідування за замовчуванням є брехнею. Геніально!
Як зазначає журналіст Олекса Шалайський, автори законопроєкту маніпулюють поняттями: норми Конституції та ЄСПЛ, на які вони посилаються, стосуються дій держави проти людини, а не роботи медіа.
2. «Право на відповідь» як зброя.
Законопроєкт пропонує, щоб будь-хто, згаданий у матеріалі (навіть побіжно чи в загальному колі осіб), мав право на відповідь, незалежно від правдивості інформації.
На думку директорки Інституту масової інформації Оксани Романюк, це перетворить медіа на «підставки для мікрофонів», зобов’язані транслювати версію подій кожного фігуранта, що знищить редакційний контроль та професійні стандарти.
3. «Цифрова гільйотина» для сайтів.
Можливість заборонити поширення інформації через суд існувала й раніше. Але стосувалася вона переважно друкованих видань та телерадіопередач. Тепер же цей інструмент хочуть поширити на все цифрове поле: вебсайти, сторінки в соцмережах, месенджери та відеохостинги.
Це розширює можливості для судового тиску та блокування будь-якого незручного контенту ще до його виходу у світ. Експерти ІМІ називають це класичним прикладом попередньої цензури.
4. «Право на забуття» для корупціонерів.
На папері ця норма, що є вимогою ЄС, виглядає цивілізовано. Але на практиці журналісти побоюються, що вона стане інструментом зачистки біографій.
Як пише відома журналістка-розслідувачка Тетяна Ніколаєнко, вже можна уявити черги з недобросовісних постачальників Міноборони, які через суди вимагатимуть видалити статті про свої оборудки, адже формально вони «вирішили питання» і тепер хочуть «почати життя з чистого аркуша».
Поки автори законопроєкту закликають не піддаватися емоціям і обіцяють провести зустрічі з медійниками, факт залишається фактом: на розгляд парламенту винесли документ, який може кардинально змінити правила гри. Він посилює позиції тих, хто хоче сховати свої дії від суспільства, і створює величезні ризики для тих, чия робота — проливати на ці дії світло.
Ініціатива, що подається як крок до Європи, може, навпаки, відкинути українську журналістику в часи, коли за критику та оціночні судження можна було легко отримати судовий позов. Залишається сподіватися, що суспільний резонанс і здоровий глузд візьмуть гору над бажанням встановити в країні комфортну тишу.
Автор: Костянтин Іванченко, «Аргумент»