7 грудня 1982 року світ уперше побачив «гуманну» страту через ін’єкцію — метод, що назавжди змінив уявлення про державне покарання.
Чому ця дата досі має значення і як вона перегукується з українським відходом від радянської моделі?
У час, коли демократичні країни переглядають межі державного примусу, а авторитарні режими — навпаки, посилюють репресивні практики, історія смертної кари знову стає політичним індикатором. Її еволюція показує не лише технологічні зміни, а й те, як суспільства визначають межу між покаранням і нелюдським поводженням.
Чому саме 7 грудня 1982 року вважають поворотним моментом і як ця дата пов’язана з сучасними дискусіями про роль держави в покаранні — від США до України?
Саме 7 грудня 1982 року в техаській в’язниці Хантсвілл стратили Чарльза Брукса-молодшого, 40-річного засудженого за вбивство автомобільного механіка Девіда Грегорі у 1976 році. Він став першою людиною в історії, яку стратили не кулею, газом чи електричним струмом, а летальною ін’єкцією — трикомпонентною сумішшю тіопенталу, панкуронію та хлориду калію.
Ідея ін’єкції зародилася п’ятьма роками раніше, у 1977-му, коли анестезіолог Джей Чапман запропонував метод, який у США назвали «медично чистішим». Проте вже за кілька десятиліть численні розслідування, судові процеси й журналістські матеріали довели: на практиці ін’єкція може бути не менш болючою, а інколи — ще й небезпечнішою, ніж старі методи.
США сьогодні залишаються однією з небагатьох демократичних країн, що зберігають смертну кару, а ін’єкція — найпоширенішим способом страти у 28 штатах.
Історія смертної кари — це історія спроб держави створити механізм убивства, який би одночасно не підважував моральний авторитет влади.
У Вавилоні практикували спалення, у Римі — розп’яття, у Греції — отруту (найвідоміший випадок — Сократ, 399 р. до н. е.). У Європі Середньовіччя страта була публічним шоу, що підтверджувало силу королівства.
Після Французької революції виникла гільйотина, яку вважали науковим проривом. У США наприкінці XIX століття вперше застосували електричний стілець (1890 рік), а згодом — газову камеру.
Після Другої світової війни багато країн Європи відмовилися від страт. У 1970-х роках у США виникла ідея ін’єкції як «медичної» та «непублічної» форми страти.
Але численні випадки, коли виконання ін’єкції тривало 20–40 хвилин через помилки персоналу або неякісні препарати, поставили під сумнів «гуманність» методу. Amnesty International неодноразово вказувала на ризик катування, прихований у стерильному вигляді процедури.
Зовсім іншу траєкторію мала радянська система. У СРСР смертна кара була не просто юридичною нормою, а частиною державної машини, що працювала в режимі максимальної таємності. Розстріл залишався єдиним офіційним способом страти, але головним інструментом був навіть не він, а повний інформаційний контроль. Родичі не знали, коли вирок виконано, не знали місця поховання, не мали можливості оскаржити процедуру.
Згідно з наказами НКВС, а пізніше МВС, увесь процес запускався й завершувався у підвальних приміщеннях спецслужб: коротке повідомлення про відхилення прохання про помилування, постріл у потилицю, таємне поховання. Держава діяла так, ніби смертної кари не існувало — парадокс тоталітаризму, який карає відкрито, але вбиває приховано.
У 1937–1938 роках ця система досягла свого піку. За даними історичного товариства «Меморіал», у період Великого терору в СРСР розстріляли близько 680 тисяч людей. Вироки ухвалювалися «трійками», часто за одну-дві хвилини, без адвокатів і без права на захист.
Після війни розстріли стали інструментом боротьби з «ворогами народу», а в 1960-х — навіть із економічними злочинами: у СРСР могли страчувати директора магазину, бухгалтера чи касира за розкрадання, які влада намагалася подати як «злочини проти держави». Формальна відміна смертної кари у 1947 році була політичним жестом, який швидко відкликали вже у 1950-му — радянська держава просто не могла існувати без цього інструменту.
Останнім офіційно страченим у СРСР вважають Андрія Чикатило, розстріляного у 1994 році в Новочеркаську. Це показовий факт: навіть після розпаду Союзу пострадянська росія успадкувала й продовжила радянську модель страти — закриту, безконтрольну, з тією самою логікою державного монополізму на насильство. Мораторій, запроваджений росією у 1990-х, так і не став справжньою правовою реформою: смертна кара юридично залишається в Кримінальному кодексі рф і може бути реанімована будь-якої миті.
Україна, на відміну від росії, пішла іншим шляхом. У перші роки після незалежності українська система смертної кари залишалася радянською за формою і змістом: закриті процедури, відсутність доступу до інформації, страти, про які суспільство дізнавалося постфактум. У 1991–1997 роках українські суди регулярно виносили смертні вироки, і останній із них було виконано у 1997 році. Європейський суд з прав людини у рішенні «Кузнєцов та інші проти України» фактично визнав цю практику нелюдським поводженням — не лише щодо засуджених, а й щодо їхніх родин, які жили в стані правової невизначеності.
Ключовий перелом стався наприкінці 1990-х. У 1995 році Україна вступила до Ради Європи та взяла на себе зобов’язання скасувати смертну кару. Під тиском міжнародних вимог, але також під впливом внутрішньої дискусії про те, чи має нова держава відтворювати механізми насильства Радянського Союзу, почалася правова трансформація.
У грудні 1999 року Конституційний Суд ухвалив історичне рішення, визнавши смертну кару такою, що суперечить Конституції та принципу невід’ємності права на життя. А вже у 2001 році новий Кримінальний кодекс повністю виключив страту з української правової системи.
Це рішення мало набагато глибший зміст, ніж просто виконання вимог Ради Європи. Україна відмовилася не лише від смертної кари — вона відмовилася від радянського підходу до правосуддя, побудованого на таємності, покаранні без можливості захисту та абсолютній владі держави над людським життям. Цей вибір став свідомим розривом із тоталітарною спадщиною та одним із перших структурних рішень, що визначили європейську траєкторію України.
І сьогодні, коли авторитарні режими знову повертаються до репресивних практик, історія смертної кари нагадує: питання не в тому, як карають — електричним струмом, пострілом чи ін’єкцією. Питання в тому, чи може держава дозволити собі позбавляти життя, і яку правову культуру вона формує навколо цього рішення. Україна вже відповіла на це запитання понад два десятиліття тому. Світ — відповідає й досі.