У Полтавській області протягом 2025 року було оголошено 603 повітряні тривоги, що тривали загалом 57 днів.
Полтавщина зайняла лідируючі позиції за кількістю тривог серед інших областей України. Загалом у 2025 році кількість повітряних тривог у Полтавській області сягнула 603, що становить 57 днів сумарної тривалості.
Кожна наша ніч проходить із сповіщеннями про рашистські атаки на наші міста. Кожне таке оповіщення — це не лише про ракети чи шахеди. Це про зруйновані мирні ритми життя, про знищені сни, про спустошення й моральний надрив. Це про людей, які тримають у руках телефони з додатками для відстеження мапи тривог і напрямків руху шахедів, обіймають дітей, хапають їх зі сну, біжать із ними в укриття чи коридор, шепочуть їм: «Не бійся, я поряд, ми разом…» Приходить ранок, і потрібно вмикати режим «на роботу», бо в країні, де йде війна, тил працює для перемоги.
Чому для масованих атак рашисти найчастіше обирають ніч? Тому що вночі людина найвразливіша. Нічна темрява, яка підсилює страх і безсилля людини, тільки посилює ці відчуття й соціальну ізоляцію. Протягом ночі організм має перезавантажуватися, відновлюватися, ендокринна система виділяє гормони, які при подразненні викликають тривогу. Тому кожна ніч із ворожими атаками руйнує нас ізсередини, запускає депресивні та тривожні розлади навіть у тих, хто ніколи не мав психічних проблем.
Постійні нічні «нальоти» — це не лише про шахеди та ракети, це постійне відчуття «на межі», яке підтримується фізіологічно кортизолом та адреналіном. Ворог б’є по тому, що сильніше за страх виснажують: відсутність сну й тиші.
Наші військові під обстрілами щохвилини. Цивільним простіше — є укриття, на фронті лише нора в окопі. Не потрібно порівнювати: люди на «нулі» — ті ж самі цивільні, вони теж не сталеві. Тому механізми виживання на фронті потрібно використовувати й у тилу.
Що потрібно знати, щоб не зійти з розуму й не випасти зі строю в тилу?
1. Золоте правило фронту — спи, коли можеш, а не коли з’являться зручності. Там, де є 15–20 хв тиші, спи. Навіть якщо незручно чи холодно. Для цивільних — краще короткий обідній сон, ніж повна відсутність сну.
2. Під час обстрілу, особливо коли тремтить тіло, займіть себе дрібними механічними справами (пийте воду дрібними ковтками, розтирайте пальці рук, робіть оберти плечима) — психіка стабілізується, коли тіло перефокусовує увагу. Кілька хвилин руху — й напруга спадає.
3. Контроль дихання. Примітивно, але ритмічне дихання допомагає подолати паніку: на чотири рахунки — вдих, чотири — утримання, чотири — видих.
Це не заспокоїть повністю, але допоможе повернути контроль над собою.
4. Після безсонної тривожної ночі не варто вдавати, що нічого не сталося.
У військових є негласне правило: «Якщо важко — скажи, не мовчи, але не вдавай, що нічого не було». Оце й є справжня сила. Вона не в тому, щоб бути «сталевим», а в тому, щоб не брехати собі.
І ще один важливий момент, якого точно немає у військових на лінії бойового зіткнення, але який важливий у цивільних містах:
5. Наші діти. Що робити під час масованих обстрілів, коли поруч дитина?
• чесно сказати: «Так, є небезпека. Але ми ховаємось. І я з тобою!»;
• дати дитині «роль» — не бути «малими», а бути «потрібними»: нести воду, тримати ліхтарик, наглядати за іграшкою чи твариною;
• якщо є навушники, одразу вмикайте казку, а не умовний TikTok. Казка заколисує, TikTok розгойдує. Світло гаджетів дратує й руйнує сон.
6. Що краще говорити тим, хто поруч?
Важливо: ніколи не кажіть «усе буде добре». Це вже подразник і не працює. Краще сказати: «Я поряд», «Давайте познайомимось», нарешті, «Давайте подихаємо разом». Це повертає людину до реальності через соціальний контакт, тіло і ритм.
Ми всі маємо зрозуміти: ми вчимося виживати в темряві. Кожен із нас може стати для іншого тим, хто скаже: «Я тут. Я поруч» (навіть якщо боїшся сам).
Ми вже не просто суспільство. У нас є ветерани. У нас є цивільні, які знають, що таке «тривога – метро – безсонна ніч – душ – робота». У нас є діти, які вже не знають життя без війни й яким потрібно побачити, що дорослі не втрачають людяність.
Навіть коли росія здійснює масовані обстріли на виснаження, ми маємо знати — мир буде знову. Колись прозвучать розповіді про те, як у печерній темряві ночей ми прокидалися від гуркоту прильотів і виття сирен. Як під дзенькіт скла й тріск будівель хапали роздягнених, плачучих дітей і бігли з ними в укриття. Як потім сумбурно шепотіли в заплакану щічку заспокійливу казку, де від тривоги всі герої зійшлися разом: Колобок тягне ріпку, а сорока годує сімох козенят.
Колись наші діти знову звикнуть мирно спати й не боятимуться виходити гуляти.
Ми маємо обов’язково дожити до миру. Бережімо себе!