Як нащадки Пілсудського перейняли методи Гіммлера
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).
Явожно — це гестапо у польській вишиванці. Це коли ти вже не німець, а все одно тварюка. Тільки польська. Це коли «панська культура» зриває краватку й лізе з кастетом у підвал-катівню. Це коли замість «Sieg Heil» — «Jeszcze Polska», але смердить однаково.
Відомо, що Явожно — це колишній підтабір Освенціма, який після війни поляки не знищили, а «перепрофілювали» на табір для «особливо небезпечних» — тобто українців, депортованих у рамках етнічної чистки, відомої як операція «Вісла».
Польща, 1945–1949. Світ святкує перемогу над нацизмом, Нюрнберг судить катів, а хуло-комуністичний режим у Варшаві тим часом реанімує нацистський табір смерті й запускає його на нову кров — українську. Назва — Явожно. Місце — колишня філія Аушвіцу. Символ? Пидець.
З архівних джерел: 28 квітня 1947 року шість дивізій Війська Польського оточили українські села. Їм допомагали МҐБ і чехословацькі спецслужби. Понад 140 тисяч українців було депортовано. Через Явожно проходили всі, кого «перевіряли». Підозрюваних у симпатіях до УПА відправляли до концтабору.
Поляки, бл*дь, не просто ув’язнили українців — вони вкинули всіх: дітей, вагітних, бабусь, священників, селян, учителів. Усіх, хто не встиг утекти. За одну-єдину «провину» — що народився не там, не тим, і не для того, щоб стати польським рабом. Немовля? Сосун? Піпіс у пелюшках на руках у матері? — у табір. Бо так вирішила держава-гієна, якій страшно навіть від дитячого плачу. Бо й там їм вчувався «український сепаратизм».
За офіційною табірною документацією, станом на 22 березня 1945 року в Явожно було зареєстровано 1911 осіб — серед них 31 немовля. Окремі жінки приїздили з грудними дітьми на руках.
Там не було суду. Там не було слідства. Там були списки, завчасно підготовані мразями з МҐБ. І ці списки — це не про винуватців. Це про українців, яких просто було зручно замінити польськими переселенцями. Біологічний обмін. Мародерство з людськими тілами. Просто хапали людей по селах, церквах, хатах — і в табір. З вікна — в хату, з хати — в товарняк, з товарняка — в пекло.
Історики встановили: уже до кінця 1947 року на місця депортованих українців переселили понад 14 тисяч поляків. А в 1949 році українців офіційно позбавили права на власність і господарства, залишені під час виселення.
І все це — руками держави, яка сьогодні, сука, вчить нас історичній моралі.
Явожно — це була фабрика повільної смерті. Площа — 6,6 гектарів пекла, обнесених колючим дротом, з вежами й кулеметами. Як Аушвіц, тільки з польським прапором. Як вказує Вікіпедія, це був табір 1-ї категорії, де тримали «особливо небезпечних» для режиму — тобто просто українців.
Документи свідчать: табір мав 15 бараків, п’ятиметрову бетонну стіну, дроти під напругою, вежі з кулеметними гніздами, камери-одиночки. Понад 300 солдатів охороняли об’єкт. В’язнів «здавали в оренду» на шахти, заводи, будови.
Режим? Як у пеклі. Харчі? Гнилий буряк, немита картопля, юшка під назвою «кава». Води нема. Мила нема. Б’ють при вході, б’ють у душі, б’ють у бараці. Б’ють постійно. Гумою, деревом, прикладом, черевиком. Якщо не визнав — ще раз. Або струмом. Або палку в сраку. Або шпильку під ніготь. Або все разом. Бо польська фантазія — це не тільки Шопен і Папа Римський. Це ще й гарно відточене катування, виведене з досвіду німецьких садистів.
Зі спогадів Юлії Шишко: холодна вода, бараки без постелі, накази стрибати «жабками», допити з побиттям до втрати свідомості. Жінки вкорочували собі віку, кидаючись на електричні дроти. Деяких після допитів приносили загорнутими в коци.
Це не перебільшення. Це гори документів, бл*дь, і свідчень.
Аж 2781 українець. 823 жінки. Кілька десятків дітей. Малих. Грудних. Бо вони, бач, теж «симпатизували УПА». Бл*дь, вони навіть ще говорити не вміли, а вже були ворогами польської держави. А може, саме в цьому й була їхня провина? У тому, що не встигли крикнути: «Даруйте, панове, що живі»?
Архіви дають загальну цифру: понад 23 000 осіб пройшли через Явожно. Офіційна смертність — 655. Реальна — більша. За свідченнями, діти не отримували окремого догляду. Гинули в бараках і на допитах.
А ще — греко-католицькі священники. Замість проповідей — з цеглою на голові в карцері. Без їжі, без води. У лайні. По пояс. Їх били, принижували, тримали по 20 діб на бетоні. Скотське катування. Повне моральне і фізичне знищення. Це навіть не фашизм. Це щось гірше. Це — неофашизм після війни. Коли всі вже побачили Освенцім — але хтось сказав: а давайте зробимо свій. Польський. Для українців. Від себе. З люттю.
Серед ув’язнених були десятки священників: греко-католицьких, православних і навіть римо-католицьких. Їх тримали в карцерах, принижували, били. Навіть за те, що «носив хрест і мав авторитет серед селян».
На релігійні свята влаштовували «процесії». Українців гнали між двома шеренгами польських охоронців. Усі били. Автоматами, палицями, ногами. Як худобу. Як свиней.
160 людей офіційно померли. А ховали як собак. Без гробу, без молитви, без хреста. У лісі. Пісок роздувало — кістки вилазили.
Це Європа, сука, середина ХХ століття. Це християнська, католицька, цивілізована Польща. Де Христос був лише декором, а справжнім богом — була помста. І прізвище в цього бога — Пілсудський.
У спогадах вказано: тіла скидали без трун. Просто в ями. Часто — без імені. Навіть сьогодні більшість могил не ідентифіковані.
І табір не зник у 1949-му. Вікіпедія прямо вказує: після «закриття» табору там тримали неповнолітніх. А згодом — «політичних» за антикомунізм. До 1956 року!
А тепер — ще й на наші меморіали сцяти ходять, суки.
З повагою, офіційна делегація. І прапор з орлом. І фальшиві сльози в очах, поки з-під піджака не визирає бляха з гравіюванням «Явожно 2.0».
Уже понад 20 пам’ятників українцям знесли. Зараз в Україні ставлять таблички з польськими орлами, а там — у Польщі — ні хреста, ні хреста, бл*дь, на могилі Марії Баран, першої 18-річної в’язні Явожно.
А ви ще питаєте, чому ми не забуваємо?
Бо це вже була не війна. Це була каральна етнічна кампанія. Це — організований державний терор. Це — коли «цивілізована» країна вирішила, що можна винищити українців, бо чого вони тут розвелися. Гітлер не встиг — так ми добʼємо.
Операція «Вісла» — це акція етнічного геноциду. Підпільна, системна, цинічна, продумана до деталей. Зі списками. З наказами. З тортурами. І з мовчанням після.
Польща не визнала це злочином. Не вибачилася. Не компенсувала. Не сказала: «Нам соромно».
Навпаки — нахабно залазить у нашу історію і вказує, кого нам любити, кого згадувати.
Та йдіть ви на*уй із своєю історією, якщо ви досі мовчите про Явожно.
Засуньте свої лекції про «братство народів» туди ж, куди ви скидали тіла українців — у пісок, у тишу, у яму, яку ви сьогодні називаєте Євросоюзом.
Явожно — це ваша історія. Це ваш концтабір. Це ваш сором. І поки ви цього не скажете — ви для нас не партнери. Ви — політичні наглядачі з табірними погонами.
Ми не пробачили. І не пробачимо.
Українці — не сміття. Не «ворожий елемент». І не статистика у ваших звітах. Українці — це ті, хто вижив у Явожно, повернувся — і говорить. Говорить матами, бо інакше — як? Як говорити про тих, хто нищив наших без суду, без доказу, без совісті?
Ми вас пам’ятаємо. Всіх. Поіменно. По списках. Як ви нас.
Тільки ми — щоб згадати, а ви — щоб закреслити. Але не вийде.
Бо навіть зітлілі кістки говорять гучніше, ніж ваші вибілені підручники.
А ось неповний перелік ув’язнених священників Перемиської єпархії у "таборі праці" Явожно
(за даними з книги Петра Франка «Репресоване духовенство УГКЦ»)
Андрій-Адам Абрагамович
Володимир Бозюк, парох с. Райське Лютовиського деканату
Іван Булат, парох с. Бортне Горлицького деканату
Михайло Гащак, парох м. Балигород Балигородського деканату
Ярослав Гребеняк, парох с. Ваниця Грибівського деканату
Костянтин-Всеволод Дацько, парох с. Тенетиська Равського деканату
митрат Степан Дзюбина, парох с. Ждиня Горлицького деканату
Михайло Дочило, завідатель с. Криве Тіснянського деканату
Микола Заяць, парох с. Мацина Горлицького деканату
Омелян Каленюк, парох с. Команча Лубківського деканату
Омелян Котис, парох с. Річиці Угнівського деканату
Сильвестр Крупа, парох с. Журавиця Радимнянського деканату
Юрій Менцінський, парох с. Ванів Белзького деканату
Іван Сенета, завідатель с. Головецько, с. Долішнє Жукотинського деканату
Григорій Федорищак, парох с. Махнів Угнівського деканату
Євстахій Хархаліс, парох с. Тісна Тісненського деканату
Євген Хиляк, парох м. Криниця Мушинського деканату
Степан Шеремета, завідатель с. Загочевє Балигородського деканату
митрат Іван Яремин, парох с. Райське Лютовиського деканату
📚 Джерела:
Процюк В. Книга пам’яті 1944–2004. — Львів: Сполом, 2004. — С. 452.
Мігус С. Пекельна пляма Явожна // Наше Слово. — 2012. — 12 лютого. — С. 2.
Мігус С. Рідна земля їй все пахне і сниться // Наше Слово. — 2012. — 23 грудня. — С. 2.
Рапорт №22 з засідання воєводського комітету в Ряшеві Державній Комісії Безпеки // Акція «Вісла». Документи / ред. Євген Місило. — Львів: Наукове Товариство ім. Шевченка, Фундація Українського Вільного Університету в ЗСА, Фундація Дослідження Лемківщини в Америці, 1997. — С. 76.
Woźniczka Z. Centralny obóz pracy w Jaworznie na tle stalinowskiego systemu represji (1945–1950) // Obóz dwóch totalitaryzmów. Jaworzno 1943–1956. Materiały z konferencji naukowej. — Jaworzno, 2007. — T. 1. — S. 87.
Kwieciński A. Śledztwo w sprawie zbrodni popełnionych w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie na obywatelach polskich narodowości ukraińskiej // Biuletyn Instytutu Pamięci Narodowej, 2001. — Nr. 8. — S. 5.
Misilo E. Ukraińcy w obozie koncentracyjnym w Jaworznie 1947–1949 // Obóz dwóch totalitaryzmów. Jaworzno 1943–1956. — Jaworzno, 2007. — T. 1. — S. 5.