Щодня мільйони користувачів обмінюються особистими повідомленнями через месенджери та соціальні мережі.
Водночас нерідко виникають ситуації, коли один із учасників листування пересилає отримане повідомлення третій особі, публікує скріншот переписки або використовує зміст повідомлень у конфліктах, судових спорах чи публічних дискусіях.
Чи має особа право розпоряджатися отриманим повідомленням на власний розсуд? Чи є приватне листування об'єктом правового захисту? Відповіді на ці питання випливають із конституційних гарантій, норм цивільного законодавства та сформованої судової практики.
Право на таємницю листування закріплене у статті 31 Конституції України, відповідно до якої кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Обмеження цього права допускається виключно у випадках, передбачених законом, і лише за рішенням суду.
Сучасне розуміння кореспонденції охоплює не лише традиційні листи, а й електронну пошту, повідомлення у месенджерах, чатах та соціальних мережах.
Також слід враховувати положення статті 32 Конституції України, яка гарантує право на невтручання в особисте і сімейне життя та забороняє поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди. Тому пересилання приватного листування може розглядатися не лише як питання таємниці кореспонденції, а й як втручання у приватне життя
Особливе значення має стаття 306 Цивільного кодексу України.
Відповідно до неї листи, телеграми, телефонограми та інші види кореспонденції є власністю адресата. Проте це не означає, що адресат може безумовно поширювати їх зміст.
Частина третя статті 306 ЦК України передбачає, що кореспонденція може бути опублікована лише за згодою особи, яка її направила, та адресата. Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої особи, необхідна також згода цієї особи.
Водночас кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.
Таким чином, закон розрізняє право власності на матеріальний носій або отриману інформацію та право на недоторканність приватного спілкування.
Крім того, статті 301 та 302 ЦК України гарантують право особи на особисте життя та контроль за поширенням інформації про себе.
Додаткові гарантії захисту приватної інформації містить Закон України «Про інформацію». Відповідно до статей 11 та 21 цього Закону не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про фізичну особу без її згоди, крім випадків, передбачених законом.
У певних випадках поширення чужого листування може виходити за межі цивільного спору.
Стаття 163 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер.
Водночас для кваліфікації за цією статтею зазвичай недостатньо самого факту пересилання повідомлення. Правоохоронні органи та суди зазвичай оцінюють спосіб отримання інформації, наявність незаконного доступу до неї, умисел особи та інші обставини. Тому не кожне пересилання повідомлення автоматично утворює склад кримінального правопорушення.
Найбільше практичних питань виникає у випадках, коли:
У таких ситуаціях суди змушені шукати баланс між правом на приватність та свободою вираження поглядів, гарантованою статтею 10 Конвенції.
Отже, сам факт отримання повідомлення не надає особі необмеженого права розпоряджатися його змістом. Конституція України, Цивільний кодекс України та практика ЄСПЛ захищають приватність листування як складову особистого життя людини.
Водночас кожна ситуація потребує індивідуального аналізу з урахуванням мети поширення інформації, наявності згоди учасників листування та балансу між конкуруючими правами й інтересами.