Українцям дають титул, але забирають суб’єктність
Найбільший і найстрашніший історичний обман українців століття полягає не в тому, що чиновники крадуть. Крали завжди, щоправда, не стільки, як Зеленський зі своєю потужною командою мародерів. Справжнє наїбалово епохи Зе — як блискуче, під звуки гімну і патріотичні гасла, бюрократичний апарат підмінив собою поняття Держави. Вони змусили націю повірити, що інтереси кабінетів на Печерську — це інтереси виживання України. Але якщо розрізати цей патріотичний камуфляж національним прагматизмом, ми побачимо абсолютний цинізм: українців позбавили їхньої власної країни, здавши її в оренду, поділивши на монополії й перетворивши державотворчий народ на безправну, хоч і героїчну, масовку.
На офіційній картці Верховної Ради він має нібито величну назву: «Про внесення змін до Закону України “Про корінні народи України” щодо узаконення статусу українців як титульного корінного народу України». Зареєстрований він наприкінці березня 2026 року, ініціатори — одіозні народні депутати Георгій Мазурашу і Микола Тищенко, які в нашій системі координат ніколи не діють самостійно, а завжди виконують роль «торпед» Офісу Президента для тестування найабсурдніших ініціатив.
Після першого прочитання заголовка непідготовленому громадянину може здатися: нарешті! Нарешті українців визнають. Нарешті в законі з’явиться титульна нація. Нарешті держава скаже, хто тут насправді є державотворчим народом.
А далі починається грандіозний, цинічний обман. Якщо подивитися в текст, а не в заголовок, виявляється страшна річ: українцям пропонують дати назву, але законодавчо ампутувати суб’єктність. Нас намагаються перетворити на етнографічний музей у Пирогові.
Чинний закон «Про корінні народи України» — це потужний інструмент. Він прямо прописує, що корінні народи України мають право на самовизначення у складі України, встановлюють свій політичний статус, вільно здійснюють економічний, соціальний і культурний розвиток. Вони мають право на самоврядування у внутрішніх справах, на власні представницькі органи, на захист інституцій. Це не просто поетика ідентичності. Це жорсткий механізм колективної правосуб’єктності.
А що робить №15103? Він пропонує записати, що «титульним корінним народом України (титульною нацією) в Україні є українці». Звучить гучно. Звучить майже як перемога.
Але одразу після цього, в сусідньому абзаці, проєкт пропонує змінити статтю 2 так, щоб «корінні народи України (крім титульного корінного народу) мали право на самовизначення».
Вдумайтеся в цей юридичний садизм. Українців спочатку вводять у категорію «титульного корінного народу», а потім саме українців спеціально, окремою дужкою, виключають із головного права, яке робить народ політичним суб’єктом!
Ось уся схема в одному реченні: назву дали — право забрали.
Титул дали — волю вилучили.
Символ залишили — суб’єкта прибрали.
Це не підняття статусу українців, а законодавча кастрація статусу. Бо якщо народ називають титульним, але саме його позбавляють права на політичне та економічне самовизначення, то це не визнання. Це адміністративне приручення. Це формула Банкової: «Ви будете названі, але не будете говорити від себе. Ви будете стояти в преамбулі, на гербі, в урочистих промовах і ритуальних зверненнях, але реальний механізм влади залишиться не у вас, а в апарату, який вас класифікує, обмежує і тлумачить».
Ця фраза — «крім титульного корінного народу» — є отрутою проєкту. Це юридичний цвях у труну нашої політичної волі. Це і є формула декоративної титулярності. Українців хочуть зробити власниками без права власності. Громадянами без голосу. Це як прапор без армії. Як герб на стіні колоніальної адміністрації.
Іронія стає ще злішою, коли ми дивимося на економічний блок. Поки українцям вішають на шию картонну медаль «титульної нації», зміни до статті 7 чітко розмежовують, хто розпоряджатиметься реальними благами. Інші корінні народи через свої органи взаємодіятимуть із владою з питань «ефективного та справедливого користування земельними, водними та лісовими ресурсами».
Тобто меншинам — право на політичне представництво, інституції, міжнародні консультації та управління ресурсами (те, що ми вже бачимо у заграваннях із Меджлісом та угорцями Закарпаття). А що отримують українці? Українці отримують статус аборигенів-екскурсоводів. Нам залишають право танцювати гопак, носити вишиванку, плакати на роковинах Голодомору і безмовно вмирати в окопах під Покровськом чи Часовим Яром. Це класична колоніальна логіка.
Колонія — це не лише коли приходить чужий губернатор із чужим прапором. Колоніальна логіка витонченіша: «Ви існуєте, але ми визначимо, як саме; ви титульні, але без самовизначення; ви державотворчі, але ваша воля проходитиме виключно через фільтр нашого корумпованого апарату». Нас заганяють у резервацію Пирогово, де нам дозволено бути лише масовкою у власній країні.
Іронія в тому, що Конституція України вже на порядок сильніша за цей нікчемний законопроєкт. У преамбулі Конституції сказано, що вона ухвалена на основі здійсненого українською нацією та всім Українським народом права на самовизначення. Стаття 5 прямо встановлює: носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Стаття 11 зобов’язує державу сприяти консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.
Конституція говорить мовою абсолютної суб’єктності. Держава не має права узурпувати волю народу. А №15103 пропонує мутантну конструкцію: затягнути українців у закон про меншини через термін «титульний корінний народ» і одразу ж вліпити туди заборонне «крім».
Для чого така шизофренічна конструкція? Бо вона потрібна для неукраїнської влади на чолі з Президентом. Цей законопроєкт дозволяє владі виглядати патріотично, нічого принципового не віддавши. Він створює ілюзію визнання, але не створює інструменту впливу суспільства на владу. Він дозволяє чиновнику сказати Заходу і виборцям: «Ми шануємо українців!», але не дозволяє самим українцям вимагати національно орієнтованої політики. Оце і є підробка суб’єктності.
Українська нація не є новоствореним ГО, якому треба видати довідку за підписом Тищенка чи Мазурашу. Ми не стоїмо під кабінетом у черзі за печаткою. Ми є історичною, державотворчою основою цієї країни і не маємо просити дозволу бути суб’єктом у власному домі.
Якщо держава справді хоче посилити українців, вона має викинути №15103 на смітник і робити зовсім інше. Вона має ухвалити жорсткий, дієвий закон про захист української суб’єктності та протидію українофобії й русифікації.
Держава вже знає слова і терміни (Закон № 3005-IX вже визначає русифікацію та російську імперську політику як злочин). Але нам потрібен реальний механізм. Нам потрібно прямо визнати на рівні Кримінального кодексу та державної політики: ненависть до української мови, заперечення української суб’єктності, приниження української культури й відмова визнавати право українців на політичне домінування у своїй державі — це не «демократична дискусія», а ідеологічна зброя ворога.
Цей законопроєкт — не випадковий недогляд. Це свідома інституційна диверсія. Нас привчають до вивченої безпорадності на рівні закону: «Ми визнаємо вашу історію, але не дозволяємо вашій волі стати правовою силою».
Тому №15103 не можна підтримувати навіть як «перший крок». Це крок у прірву. Формулу «крім титульного корінного народу» треба випалити з юридичного поля, як і її розробників!
Підсумовуючи, чергове і ще більш вишукане у своєму знущанні над українцями наїбалово полягає в тому, що ми оплачуємо їхній банкет власною кров’ю. За останні 7 років нас змусили повірити, що ми будуємо єдину Україну у війні, тоді як вони давно розглядають її лише як ресурсну базу, де українці — це просто безкоштовна піхота і платники податків, яким дозволено бути «титульними» виключно на папері. Множинне громадянство дозволило їм утекти при будь-якому шухері (незрозумілій ситуації).
Розуміння цієї жорстокої реальності — це єдиний крок до того, щоб врешті-решт повернути державу тим, кому вона насправді належить за правом крові та Конституції.
Українці — не герб на стіні, не експонат в етнографічному музеї! Українці — єдине джерело влади в Україні. І ми нікому не дозволимо перетворювати нас на гоїв у власній країні. Це вже край, дорогі.
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»