Ганна Демиденко живе у селі Писарівка Новосанжарського району. Свого часу вона викладала російську мову і літературу у місцевій школі, а нині на пенсії. Однак зв’язки з літературою не втрачає, хоча нині працює уже не в царині російської, а української поезії. І доволі плідно, адже в активі пані Ганни уже кілька збірок поезії. В її творчості переважає лірика, тема любові до рідного краю, а останнім часом, каже поетеса, і взагалі пише виключно патріотичні вірші. Так, підготувала до друку ще одну збірку – «Земля Донбасу тоне у печалі», тема якої напрочуд актуальна нині – події на Сході України.
Добірку віршів з цієї збірки Ганна Демиденко запропонувала й «Останньому бастіону» – як виданню, на її думку, напрочуд патріотичному. І все ж авторка сподівається, що, прочитавши її вірші, знайдеться меценат, який допоможе видати цю збірку. Її читали б і бійці у зоні АТО, і люди, які опинилися в окупації на території Донбасу.
Земля Донбасу тоне у печалі,
У пошуках своєї в тім вини:
Чому тепер народ, як ті прочани,
Благає миру, плаче від війни?
І небо теж від горя потемніло,
Видовищами сите на віки:
Як жертвами хапуг осатанілих
Ставали українські вояки.
Кружля, бувало, розвідка російська…
І тишу плавлять залпами з гармат
Солдати із неназваного війська,
А вслід летить російський дикий мат.
Спотворене війною слово «щастя»
(У мирний час хтось місто так назвав) –
Військовий не один там підірвався,
І не один солдатиків «здавав».
І вмерти в Щасті – то несправедливо,
Ще гірш, коли там гинуть молоді,
Й так хочеться повірити у диво,
Що звільниться Донбас до холодів.
Нехай настане мир у цьому краї
Й нова весна почне нове життя;
Хто смерті сіяв, Бог тих покарає, –
Відправить у безславне забуття.
9.11.2014.
Лежить скалічена земля
Лежить скалічена земля
Під небом сірим.
У бандократів із Кремля
Все – під прицілом.
Летить не м’яч – важкий снаряд –
Дітей вбиває.
Дерева, школи – все підряд –
В ранах кривавих.
І стогне змучена земля:
«Буде допоки?»
Росія ж наче та змія,
Украла спокій.
І плаче чорний листопад –
Сльозою росить.
Температурний перепад
Людей морозить.
Живе надією земля
На перемогу.
Наш стяг на сонечку злиняв –
Не жде підмоги,
Бо власні рани тільки нам
Болять сильніше.
Я знаю: кінчиться війна…
Хоч би скоріше!
10.11.2014.
Там ті, кого послав сам Бог
Алеї Слави розрослись
По всій великій Україні.
Там ті, хто в вірності клялись
І воювали до загину.
Там ті, хто честі не продав,
Життя поклавши за свободу,
І все що міг, своє віддав,
Щоб волю зберегти народу.
Там ті, кого послав сам Бог
Сім’ю і землю боронити,
Кого вела свята любов,
Ким має весь народ гордитись.
Над ними схилиться верба,
Росою вмиє, мов сльозою,
З каміння виступить журба.
Їх стерегтимуть з неба зорі…
І соловейки голосні
Співатимуть їм теж до рану
Свої заливчасті пісні,
Щоб матерям зцілити рани.
11.11.2014.
Не сон то страшний…
Не сон то страшний – закривавлена дійсність
У чорно-сірих тонах,
Де втрачений мир, розуміння, надійність,
Де косить людей війна.
Не сон то страшний – то сьогодні Донбасу –
Розбиті села й міста,
Де долі вирішують боєприпаси,
Убитих список зроста.
Не сон то страшний – то затоплені шахти
Із шурфами мертвих тіл,
І де генерали могли залишати
Солдатиків у «котлі».
Не сон то страшний – то герої країни,
Щоб голод, спрагу гасить,
Щурів вполювавши, ділились і… їли,
Краплинки пили роси.
Не сон то страшний – то історії дати,
Війни брудні сторінки,
Коли захотіли Росії продатись
Із Дону-ріки бандюки.
Не сон то страшний…
18.11.2014.
Україна ціла буде
Лежить розстріляна земля,
В крові густій лежить і… плаче
За тим, хто йшов її звільнять
Й поклав життя своє, юначе.
А поряд – мрія юнака,
Велика, світла і красива,
Вона Росію теж ляка,
І мрія патріотів сивих:
У вільній Україні жить,
Де б правда правила й закони,
І розвиватися, й дружить,
І не позбутись мови-коду.
Я знаю, прийде мрії час,
Врятують правду й землю люди –
З руїн підніметься Донбас,
І Україна ціла буде!.
19.11.2014.
Невже то страшна розплата?
Там землю трясуть бетеери,
І танки, й «Урали», і…
Солдати чужі й ДЛнерів –
Пропиті мужі і злі.
Там дике страшне «цунамі»,
Де падає все, двигтить,
І платить земля синами,
Де міг полягти і ти.
Там дихають смертю «гради» –
Змітають все на шляху,
Там – біль від гіркої зради,
Що стрілась в годину лиху.
Там сліз уже ціле море,
Солоних, людських, гірких,
Й велике Донбасу горе,
Що виросло за роки.
І падають там найкращі,
Які прийшли боронить,
В війни ненаситну пащу
Потрапили там вони.
Там Голод уже заглядає –
Він жертви свої шука –
Й від того земля страждає,
Що доля в людей тяжка.
Невже то страшна розплата
За пир на чужих кістках,
Коли в голодні тридцяті
Селились в чужих хатках,
Господарів де звалила
Голодна тоді чума?
І дзвони по них не дзвонили,
Немов би й біди нема.
А небо все пам’ятає
Й таку ж їм послало ціну.
Прости їх, Боже, благаю,
І голод спини, і війну…
19.11.2014.
Загубилася Правда в Донбасі
Загубилася Правда в Донбасі…
Чий народ там й чиї, власне, діти?
Що чекає людей тих, наразі?
Й від війни їм куди тепер дітись?
Правду ту закопала Росія,
Брудом щедро щодня поливала.
Телеящик роками теж сіяв
Тільки те, що «брати» подавали.
І забули вони, що є Мати,
Та, що їх напуває, годує.
Розучились її шанувати,
Тож Росія тепер їх «дотує».
Грішми збоченців манить усяких,
Танки шле у Донбас, бетеери,
Правлять Безлери, дикі Бісяки,
Ще й придумали їм ДЛНери.
Уже з жертвами збилися з ліку,
Жити мусить народ просто неба.
Хтось забув, що він є чоловіком,
Що свій край боронити вже треба.
Пацанів не чекати зі Львова,
Луцька, Києва чи із Полтави,
А якщо ти нормальний, здоровий,
То мету собі вірну поставиш:
Хліб чужий не захочеш ти їсти,
Будеш сам для сім’ї заробляти,
Розчаруєшся у комуністах,
Від приблуд підеш землю звільняти.
Правду знайдеш свою, відкопаєш
І не житимеш десь на задвірках,
Адже внуків, дітей тут ти маєш,
Допомоги чекать нема звідки.
У державі своїй станеш жити
Тут коріння ж твоє прижилося,
Від війни уже досить тужити,
Помолися, щоби те збулося.
І Тризуб нас усіх об’єднає –
В нім велика сокрита є сила:
Україна у світі одна є –
Громадянином був, стань їй сином.
22.11.2014.