Земля в ілюмінаторі?
Що то було, шановні власники паїв?! Не відаємо, які почуття накрили вас, а ми у шоці. Ні-ні, мова не про сиквел із сімейством Аддамсів, йдеться про чергове звернення далекобійника з потойбіччя. Дивіться, доки хтось тверезіший з-поміж зелених медійників не прибрав страшний президентський «відосик про землю»: https://t.me/dark_k/322.
Колись земля гула («Земля гуде», Олесь Гончар), була просто землею («Земля», Ольга Кобилянська), була й Санніковою («Земля Саннікова», Володимир Обручов), наразі вона сміється. Разом з Бориславами. І тим – Франковим, і цим – Березою.
До розгляду законопроекту про скасування мораторію на продаж землі ми готувалися заздалегідь, групуючи аргументи на користь ринку та засудження базару, підбирали нищівні епітети на адресу совкової свідомості і її «темних» носіїв, себто, намагалися побудувати із себе якого-не-якого знавця і прихильника безперечно потрібних новацій. Побіжно ділимося засадами: «ринку землі бути», «ні – монополізації чорноземів», «можливість землю продати слід зрівняти з можливістю селянина її купити», «зась! до землі» лише москалям». Але з цією вистражданою аналітикою ми не встигаємо – все сказано, прокоментовано, засуджено, підтримано, затавровано, засльозено, з'ясовано, відйойкано, відфукано, пролементовано.
Тому обмежуємося дотичним – з переглянутого відеозвернення для притомних можливий один висновок: квартал крокує планетою, як було крокував Великий Жовтень. Затоптавши спершу у гумус селянина, а згодом приваливши ваучерами і побратима по експлуатованому класу. Придивимося, і скрадлива радість автомобільного блазня з ознаками душевного ексгібіціонізму навертає на невтішні думки про стан Втомленого Організму.
Насамкінець – безвідносна до персоналій і скасування мораторію на продаж землі алюзія. Наші пости регулярно лайкають авторові земляки і землячки (за що ми з Останнім Бастіоном їм вельми вдячні), і вони, певно ж, пам'ятають земляка Яшу – скривдженого долею чоловіка. Яша на образи і дражнилки жорстокої сільської хлоп'ячої босоти завжди реагував однаково: «Ти йолоп? – питали його тридцятилітнього жорстокі першокласники. «Да-да-да-да!» - заливисто реготав Яша, супроводжуючи радість неконтрольованою мімікою на обличчі. Малолітні циніки перестали збиткуватися над Яшею, коли подорослішали та правильно ідентифікували себе і убогого земляка у справді жорстокому світі.
Панове, час дорослішати.
Вадим Демиденко