Облога сусідами освітнього закону, здається, об’єднала і проєвропейських, і проукраїнських громадян, стала тією краплею, що призвела до повені обурення. Все-таки добре, що приниження державної мови зачепило нарешті і людей, які ще недавно улесливо зазирали в очі європейцям і сподівались, що бодай їх не вважатимуть за варварів і тубільців. Замість того, щоб донести правду про катастрофічну ситуацію з українською мовою на тлі тотальної русифікації як доконаний факт до західноєвропейських інтелектуалів.
Але ніхто з наших культуртрегерів цього не робив і навряд чи буде робити, бо потрапити до проклятого племені націоналістів – це провал. Це відсутність премій і грантів від лівих організацій, які фінансує Кремль, а як без них жити? Треба десь працювати, заробляти на хліб, опуститись до тих посполитих невдах, які працюють вдень, а вночі творять, і для яких поламаний старенький ноутбук – трагедія.
Правдивість, називання речей їхніми іменами – найбільша чеснота інтелектуала. Лавірування, лицемірство чи навіть вежа зі слонової кістки в час війни – це безчестя. Ми всі мусимо бути солдатами, поки триває ця війна за нашу свободу і свободу наших дітей. Упродовж останніх років я була свідком ганебних суперечок і ще ганебніших компромісів довкола мовного питання. То спільні творчі зустрічі з сепаратистами, то плач за книжками з Росії, навіть збірник прози сучасних українських письменників вийшов під час війни у Росії, то переклади російською українських авторів в Україні, то запрошення «хороших росіян» на книжкові ярмарки…
Але найбільше вразила і вражає ота клята, бо однобічна, толерантність. Вперше це неприємно вразило, коли повалили пам’ятник Лєніну на Бесарабці. Треба було чекати, поки парламент проголосує, а Рада безпеки схвалить? Потім, коли Львів намагався перейти на російську, тобто кілька відомих людей, цілковито не усвідомлюючи загрози імперського его, наївно сподівались, що те его перейде на українську. А воно тільки посміялось над дурними хохлами і кинулось завойовувати галицький П’ємонт.
Відхреститись від «одіозної» Ірини Фаріон – це був бонтон. І є зараз. Тим часом ворожа агентура діяла, намацуючи слабкі місця в пацифістів і прихильників мистецтва для мистецтва. «Жахливою і брутальною» виглядала письменниця Лариса Ніцой в її боротьбі з рибками і касиркою в супермаркеті. У неї жбурляли каміння і обкладали модним серед бомонду тюремним матом, бо не письменницьке це діло захищати державну мову. Не так агресивно, а поступово, років на п’ятдесят розтягнути, коли від української мови, як від шумерської, залишаться хіба сакральні тексти. Бо молдавани назвуть печерними націоналістами.
Хай для цих ніжних істот видаються методи письменниці та багатьох інших людей, які не можуть жити в русифікованих містах, агресивними і негуманними, але вони воюють за Україну в Україні, а не мовчать під лавкою. Бий своїх і бійся чужих – ось що є головною причиною розбрату серед українців. Свої слабкі, чужі сильні й нахабні, а силу поважають навіть у колонії суворого режиму. Вихолощена цивілізованість не здатна захистити, протверезити, вилікувати одурманене маскультурою суспільство і врятувати молодь.
Повзуча русифікація здійснюється в основному через двомовність і суржик, і нерідко через сепаратистський адмінресурс. Тут не тільки угорці, яких зараз усі так дружно засуджують, а й школа на Одещині. Письменники би мали останній скандал взяти в зуби, а не розмірковувати над тим, добра чи погана письменниця їхня колега Лариса Ніцой, і чи не отримує вона бува політичні дивіденди, захищаючи двох бунтівних матерів. Бо це, врешті, не шляхетно.
Публічні люди мусять щонайменше бути чесними перед собою і щонайбільше – виконати свій обов’язок перед Батьківщиною. Добре, що це сталось, що якась частина українців побачила, що треба мати нагострені пазурі і звільняти мовний простір від настирливих претензій меншин, не криючись перед світом, бо сильна Україна потрібна тільки українцям, більш нікому у цьому дарвінівському світі, замаскованому під гламурну мультикультурність.
От вам і Орвелл з його Фермою: є рівні, а є рівніші. Чомусь грузинські видавці у Франкфурті стали з плакатами проти московського агресора, а українці готові, либонь, потай домовлятись з цим агресором про переклади, бо культура вище політики. Правда, політики цього не знають і ламають хребет національній культурі, тримаючи її у стійлі для худоби.
Галина Пагутяк
українська письменниця, лауреат Шевченківської премії з літератури