•  

Нерідні

2420

Повернутися до міркувань щодо актуального стану родинних стосунків між колись похапцем зведеними братами-сестрами спонукали два чинники: відставка казахського «Кобланди-батира» (Ілля Муромець, Добриня Микитович і Альоша Попович в одній іпостасі) Нурсултана Назарбаєва, що ляснула над Байконуром як черговий невдалий старт «Союзу», і пост формального російського ліберала Леоніда Радзіховського з коментарем останньої соціології настроїв «братніх» етносів (https://inforesist.org/v-rossii-ukraintsev-ne-ushhemlyayut/).

Певно ж, фахівці знають відповідь, чому англи і сакси з острівної метрополії ніколи не лізли брататися з аборигенами своїх колоній. Поміркуйте якось, чому Р. Кіплінг свого Мауглі щедро оточив місцевими гуру Акелою, Балу, Каа з Багірою та братами-вовченятами, а на Туманному Альбіоні близьких родичів у хлопця бути не могло за визначенням? Якщо присікатись до сноба Редьярда, комусь навіть від геніальних рядків про те, що «ми з тобою однієї крові», відчутно понесе расизмом, але у підсумку індуси сьогодні чи не найбажаніший контингент для айтішників із Силіконової долини. І колись підкаблучні англійській короні австралійці утішені можливістю донині іменувати букінгемську бабусю своєю королевою. І де та логіка у тривалому «колоніальному гнобленні» сипаїв джентльменами?..

А ось на важче запитання: чому росіяни з «братами» киргизами, кабардино-балкарцями і чукчами мало не створили нову історичну спільноту – єдиний радянський народ, відповідь ще шукають. Ми, за переконанням «старшого» брата – малороси, разом з бацьковим плем'ям взагалі випадаємо з цього контексту, нас із самого початку величали єдиноутробними. З фіктивним правом на самостійний розрив пуповини. І сьогоднішнім перебуванням у «долині», яка мало чим нагадує Силіконову.

Та потикатися у хащі інтегрального, арійського, каталонського, ІРАрмійського та інших націоналізмів не маємо наміру, бо серед тих бовванів дуже легко заблукати. Там не встигнеш озирнутися, як симпатична національна ідея плавно перетече у звичайний фашизм, Лорелея дасть відмашку на геноцид, а незупинна глобалізація поставить на потік продукування неолівацтва з його сто разів доведеним ідіотизмом. Нехай мудрагелі вправляються.

Ми до вас з побіжними заувагами до сьогодення.

Приєднуємося до тих, хто в епатажному, лукавому ході конем казахського Єлбаси не бачить нічого іншого, крім успішної реалізації авторитарним азіатом ще одного способу утриматися при владі, убезпечивши клан і себе, старенького. Зрештою, то проблеми Астани і навколишнього казахства.

Українців у перипетіях цілинного «псевдовідречення» (хоч би вже тому, що до «здравствуй, земля целинная» доклав умілих партійно-господарських рук не один Федір Трохимович Моргун) мав б насторожити збіг наших деяких постмайданних обставин 2014 року з нинішніми казахськими. От ми зараз маємо нагоду переконатися, наскільки глибокими є «родинні почуття» кремлівського недопалка до співвітчизників «руського міра» на півночі Казахстану. Адже бурятський тракторний полк дислокується набагато ближче до Павлодара з Астаною, ніж до Іловайська.

Якщо і цього разу у голову молі всея русі вдарить урина, дипломатія України отримає ще один аргумент для переконання надто безтурботної світової громадськості у небезпеці політики «вась-вась» з неконтрольованим кадебістським виродком. Бачите, п'яти років кривавої агресії на Донбасі, збитого рейсу МH17, солсберійського собору, керченського піратства і контролю за виборами у Штатах миротворцям з самозакоханих контор ООН, ПАСЄ, РЄ, ЄС тощо все ще недостатньо.

Жодним чином не хотіли б накликати біди на гόлови головѝ ради казахської нацбезпеки і його вісімнадцяти млн. підзахисних. Але хто з нас і хто з казахів міг уявити у лютому 2014 року фронт російсько-української війни від Сартани під Маріуполем до Новокиївки за Луганськом? Невже у написаних хоч кирилицею, хоч латиницею словах «путін» з «мордором» тямущий казах ще бачить добросусідство?

Про родинність вже ж давно не йдеться.

Тепер про лібералізм, який приречено спотикається на українському питанні. Пост «В Росії українців не утискають» тамтешнього психолога і журналіста Леоніда Радзіховського вчергове доводить справедливість спостереження (його приписують Винниченкові) щодо «принциповості» російського демократа.

Навіть особливо не вчитуючись у текст буцімто прихильного до України громадянина РФ, відчуваєш, як же далеко ми наразі один від одного! Ми вже з різних світів. Скажімо, як хоч би трохи обізнаному з фактами сприймати фразу Радзіховського: «Никакого ущемления украинцев в России нет, и никогда не было вообще: ни в Российской империи, ни в Советском Союзе. Власть никогда не отличала русских от украинцев. Такой проблемы не существовало»? А знищення українського Батурина росіянином Меншиковим, обидва (Емський і Валуєвський) укази, муравйовська зграя російської матросні проти хлопчаків-українців під Крутами, Голодомор і розстріляне Відродження 30-х, «піджачники» Лівобережжя 1943 року, десятилітня війна ГПУ проти українського визвольного руху – вигадки бандерівців-укропофашистів? І, нарешті,цвях у віко домовини зі здоровим глуздом усередині: «никакого ущемления украинцев в России нет». І язик не відсохне! Що ж так засліпило донедавна тверезого чоловіка? Щоб не бачити Донбасу і Криму?

Російський Левада-центр з київським КМІС'ом спільно зафіксували 80-відсоткове позитивне ставлення українців до росіян як народу. Доводиться констатувати, що масована атака російських медіа на розкуйовджений наступними виборами український електорат дається взнаки: фіксуємо очевидне викривлення свідомості не лише у «позаполітичних» попсових повій з широко розведеними ногами та боксерів з вибитими мізками, котрих з Україною зв'язують лише обмінні пункти. Складається враження, що соціологи або ж опитували винятково мешканців лепрозорію «народних республік», або ж учасників з'їзду «ЗаЖОП'и».

Як на нас, маніпулює Радзіховський і з термінами «росіяни-держава-путін», які у його викладі мають формально різний зміст. Мовляв, російський народ з його повально-генетичною, ще з часів бандита Боголюбського, «прихильністю» до братів-українців і путінська держава – різні етнічно-суспільні явища. Із середини, звісно, психологу видніше. Але оце перекладання відповідальності з нібито мудрого народу на хвору державу і її непевного лідера має ознаки спроби власного виправдання – соромно ж засвіченому демократу-лібералові признаватися у нутряній імперськості. З-під машкари як би й розгубленого перед обставинами психоаналітика стирчать стандартні ріжки імперіаліста. Це тільки Радзіховському та його колегам-псевдолібералам проблема окупованих Росією Криму і частини Донбасу здається такою, що не має розв'язання. Не треба вішати усіх песиків на справді хворого, окремо взятого правителя. Крим і Донбас залишаться проблемою для Росії, якщо вона буде й надалі ототожнювати себе з царем, як це вона робить ось уже четвертий царський термін.

Проблеми немає навіть для недопалка: перечитай усе, що напідписував, ратифікував, імплементував, і виконай. А що Гаага світить, так треба було головою думати.

Вадим Демиденко

Коментарі