Таємниця Ґардарикі, або Русь-Україна за часів піднесення Києва

Московія немає жодного стосунку до давньоруської спадщини. Цей болотно-лісистий улус держави Чинґізидів забув своє справжнє минуле.

На цьому наполягає професор кафедри філософії та українознавства Українського державного університету науки та технологій, доктор історичних наук і академік Геннадій Кривчик. У своєму «Дистанційному курсі історії України» він розповів, як перші Рюриковичі мурували від Чорного моря до Балтійського велику державу Русь.

Так, по смерті князя Святослава у результаті тривалої боротьби між його синами престол посів Володимир (Вольдемар) прозваний «Великим» або «Святим». Князювання Володимира I (980-1015) стало початком нового етапу в історії Русі, — добою розквіту й піднесення.

Зайнявши великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він нібито уособлював якісно новий рівень управління державою, котру скандинавські воїни-мандрівники кликали не інакше, як «країною міст» (Garðaríki).

Походами 981-993 років на ятвягів, в'ятичів і хорватів Володимир Святославович завершив тривалий процес формування території Київської держави. Простягаючись майже на 800 тисяч кілометрів вона стала найбільшою країною в Європі, потіснивши Булґарію із конаючою Хазарією.

Князь провів сім переможних війн проти кочових печенігів, про які повідомляє «Повість минулих літ» та інші писемні джерела; це укріпило авторитет влади Києва у давньоруському суспільстві. Завершальний етап формування державності вимагав значних суспільних змін, спрямованих на консолідацію країни.

Саме тому Володимир I провів кілька наступних реформ, які вимагали змін і у галузі ідеології. Старе мало відійти, вважав самовладний князь, віддавши позиції новому:

• Адміністративна полягала в тому, що землі Русі, де правили залежні від великого князя місцеві правителі, передавалися 12 синам князя, великокнязівським посадникам і наближеним боярам. Унаслідок зламу сепаратизму племінної верхівки на зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ, що є одною з основних ознак сформованої державності.
• Військова була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. Суть її полягала у ліквідації «племінних» військових об'єднань, злитті військової системи із системою феодального землеволодіння.
• Релігійна почалася спробою модернізувати рідну віру жителів Русі (так зване язичництво), котра не сприяла процесу формування нових суспільних відносин, її державотворчий потенціал був явно недостатнім для такої великої та поліетнічної держави. Саме тому найголовнішим досягненням Володимира стало масове хрещення Русі у 988 році, а християнство стало державною релігією.

Реформаційний доробок великого князя містить і запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земленим», який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм — «Правда Ярослава»(1016). По смерті Володимира виникли конфлікти серед Рюриковичів.

Урешті-решт великим князем став Ярослав I (або також Яріцлейф), якого народ прозвав «Мудрим»; роки його князювання (1019–1054) були часом найвищого розвитку і найбільшого піднесення Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи батька Володимира — посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію.

Ярослав був князем-будівником, князем-просвітителем, значну увагу приділяв безпеці кордонів держави. Перш за все він взявся за укріплення південних кордонів — у 1036 році остаточно розбив печенігів; повернув землі на заході, що були захоплені поляками; а на півночі підкорив прибалтійські племена.

Зовнішньополітична діяльність Ярослава Володимировича спиралася на слово дипломата, а не на меч воїна, як до нього. Важливе місце у міжнародній політиці київського князя відігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладення вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів — це дало Ярославу змогу стати впливовим європейським політиком.

У період князювання правнука Ігоря та Ольги активізувалась внутрішня розбудова держави. З ім'ям Ярослава пов'язано створення першого писаного зведення законів «Руської правди», що регламентувала феодальні відносини, та початок розвитку освіти, бо запроваджував при храмах школи.

Ярослав був запеклим християнином, а відтак рішуче підтримував Церкву: за нього у Києві було збудовано багато монастирів та храмів. У 1051 році без відома Вселенського Патріарха князь призначив главою Руської церкви митрополита Іларіона, що мало на меті звільнити вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.

Син Володимира I залишив після себе володіння, що простягалися від Балтійського до Чорного моря і від річки Ока до Карпатських гір. За його князювання ранньофеодальна держава Русь із монархічною формою правління пережила складну трансформацію, в основі була міцна влада київського правителя сперта на військовий прошарок (княжа дружина виконувала не тільки роль армії, а й урядових радників — прим. ред.).

У період становлення Київської держави значну роль відігравало віче — народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. За весь період існування Русі домінувала переважно князівська влада, але в моменти її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада (чий розгул і привів до занепаду ще задовго до нашестя степових орд Чинґізидів — прим. ред.) та віче.

Провідне місце в економічному житті займало сільське господарство: якщо у лісостеповій зоні воно досягло більшого розвитку завдяки введенню в практику парової системи землеробства з двопільною і трипільною сівозмінами, то у лісовій зоні поширювалися підсічна і перелогова системи. Степ був ще не підкорений Руссю.

Окремо академік Геннадій Кривчик згадує про розвиток ремісництва, адже асортимент виробів із заліза налічував 150 назв: «Ремесло було поширене як у містах, так і в сільському господарстві». У XI-XII століттях почали з'являтись артілі, корпорації ремісників, що зумовило розвиток торгівлі, перш за все із Візантією, Булгарією, Швецією, Данією, Польщею, Угорщиною, Болгарією та рештками Хазарії (фіно-угорські державні утворення у Надволжі — прим. ред.).

Найбільшими торговельними шляхами у добу піднесення Києва були: «Грецький», що зв'язував Русь із балтійськими та чорноморськими ринками; «Соляний» і «Залізний», що вели у Галичину із Кавказу та Каспійського узбережжя. Торгівля сприяла пожвавленню грошового обігу, дозволивши Володимиру почати карбувати власні срібники й золотники.

Однак медіаагенція «Останній Бастіон» закликає своїх читачів не забувати про те, що варягів не запрошували правити на Русі, вони самі встановили владу над слов'янами. Аналогічно відбулося пізніше на теренах Суомі та Естонії, куди вдерлися шведи з данцями, завоювавши прибережні землі.