Тепер через роки можу говорити про ті події без патетики, з точки зору історика
1 грудня 1991 року виповнюється 30 років як в Україні відбувся Всеукраїнський референдум щодо незалежності України, на якому волевиявленням народу було підтверджено Акт проголошення незалежності України, ухвалений 24 серпня 1991 року Верховною Радою України, за який тоді проголосували 346 народних депутатів. Також в той день відбулися вибори Президента України.
Тоді, 1 грудня 1991 року, 90,92 відсотка виборців дали ствердну відповідь на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Не було жодного регіону, жодного населеного пункту, де ідея незалежності України не знайшла б підтримки більшості громадян. Вже наступного дня, 2 грудня 1991-го незалежність України визнали Польща і Канада, 4 грудня – Литва і Латвія. Президентом України, став Леонід Кравчук.
Тепер через роки можу говорити про ті події без патетики, з точки зору історика. Тим паче тоді я був причетний до СНУМу (Спілка Незалежної Української Молоді) й активно агітував, щоб громадяни новоствореної країни голосували за її незалежність. Величезний відсоток для пострадянської країни «ЗА» то добре, але разом з тим переважна більшість з тих хто так проголосував ще до кінця не усвідомлювали що таке справжня НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. Наріжним каменем в агітації було те, що Україна маючи величезні природні ресурси, промисловий та інший потенціал вийшовши зі складу СРСР стане країною «молочних рік» й люди тут будуть жити не гірше ніж на Заході. Багато по «совковій» звичці голосували «ЗА», «бо так сказали по телевізору». Тому коли за короткий час рівень життя не поліпшився, а навпаки – погіршився, більшість громадян почали ностальгувати за минулими часами, за «ліверкою по 2.20» і т.п.
Вибравши Президентом Кравчука мало хто з його виборців усвідомлював, що лише змінивши прапор й лишивши по факту при владі комуністів – на позитивні зрушення в країні марно було сподіватися. Зазначу, в цьому є величезна провина тодішніх лідерів націонал-демократів. Замість того щоб після подій 24 серпня 1991 року, опираючись на активну частину національно свідомих громадян які прагнули реальних, а не декларативних змін - прогнати назавжди від влади компартійну еліту, як це зробили їх колеги у більшості пострадянських країн. Вони захотіли погратися у вибори з бувшими комуністами. Погратися з тими в кого в кожному селі були осередки, з тими в кого були в руках потужні ЗМІ, з тими кого професійно вчили агітувати в партшколах. Ця затія була приречена на поразку в її зародку. Відбувся свого роду когнітивний дисонанс: боролися проти комунізму й залишили комуністів при владі…
Де тепер Україна, а де країни Прибалтики, Польща, Угорщина…? Новостворена держава з чудовим потенціалом для позитивного розвитку пішла на жаль шляхом Москви та азіатських країн бувшого СРСР. Тотальне роззброєння, дика приватизація стратегічних галузей комуністично-кримінальними елітами, тотальне зубожіння – все це наслідки того хибного шляху. Лише у 2014 році багато хто усвідомив(на жаль не всі), що таке незалежність й що за неї потрібно боротися. Й усвідомлення цього далося й дається досі надто дорогою ціною…