"Північний потік-2" відстає від графіка через американські санкції, а "Турецький потік" частково відкриється тільки в січні 2020.
До моменту закінчення десятирічного російсько-українського газового договору Росії не вдалося побудувати два потужних трубопроводи, що огинають Україну з півночі і півдня, пише Deutsche Welle.
У Путіна був масштабний геополітичний проєкт, що склався до середини минулого десятиліття і остаточно оформився після анексії Криму і спроби розколоти Україну шляхом створення "Новоросії". Всі останні роки російська державна компанія "Газпром" не шкодувала сил і, головне, гігантських коштів на реалізацію цього кремлівського проєкту. І ось він потерпів повний крах.
Суть проєкту полягала в тому, щоб до кінця 2019 року, до моменту закінчення десятирічного російсько-українського газового договору, побудувати два потужних трубопроводи, які будуть огинати Україну з півночі і півдня, і припинити постачання газу в Європу і Туреччину через територію непокірного сусіда. Це позбавило б його незміцнілу економіку великих і стабільних валютних надходжень, прирекло б його газотранспортну систему на простий і загнивання, а заодно дозволило б Москві, при бажанні, почати новий виток дестабілізації України ("Новоросія-2"), не ставлячи під загрозу прокачування російського газу в ЄС.
Можна скільки завгодно, немов заклинання, офіційно повторювати для іноземців фразу про те, що газопровід "Північний потік-2" - це суто економічний проєкт. У російських соцмережах відразу ж прекрасно зрозуміли його геополітичне підґрунтя, про що досить красномовно свідчили всі останні роки незліченні злісні і зловтішні пости і коментарі на тему "покажемо хохлам"!
Мабуть, жоден промисловий, інфраструктурний проект не викликав у сучасній Росії стільки інтересу і емоцій - хіба що тільки Кримський міст. Гіпертрофовану увагу пересічних російських користувачів соцмереж і ЗМІ до прокладання двох труб по дну Балтики я можу пояснити лише тим, що після приєднання українського півострова (і будівництва мосту) дуже хотілося здобути ще одну знакову перемогу над "бандерівцями", а заодно і знову "утерти ніс" американцям.
Але не вийшло. "Північний потік-2", і без того вибився з графіку, через американські санкції застиг недобудований, а "Турецький потік", пропускну здатність якого Анкара і так скоротила наполовину, Володимир Путін і Реджеп Таїп Ердоган будуть урочисто вводити в дію в першій декаді січня 2020 року лише в усіченому вигляді. Повністю готова тільки одна нитка, призначена для постачання турецьким клієнтам, активно вимагаючим знижки. Друга, для поставок у країни ЄС, залишиться недозавантаженою ще багато місяців, оскільки в Болгарії будівництво її основного продовження затяглося.
Про те, що "Північний потік-2" і "Турецький потік" до кінця 2019 року не виконають свою первісну задачу, я писав ще півроку тому в коментарі "Провал плану Кремля позбавити Україну транзиту газу". Вже тоді було цілком зрозуміло, що Москві доведеться поховати стратегічний проєкт Путіна і погодитися на продовження транзитного договору з Києвом. Альтернативою була б нова "газова війна" з Україною. У такому разі "Газпрому" загрожували би суттєве скорочення експорту як мінімум протягом року, зрив контрактних зобов'язань перед європейськими імпортерами, втрата частки ринку в ЄС і серйозні іміджеві збитки.
Очевидний провал путінської газової стратегії призвів до ситуації, коли Києву представилася нечаста можливість говорити з Москвою з позиції сили. У зв'язку з цим я в тому ж коментарі зазначав, що "українська влада отримали шанс продавити певні вимоги, але, безумовно, ризикують і перегнути палицю. А адже збереження поставок по території України на взаємоприйнятних умовах було б вигідно всім".
Нова українська влада не перегнула палицю, не стала діяти за принципом "назло москалям отморожу собі вуха". У Києві, як і в Москві, взяли гору здоровий глузд, комерційний прагматизм і готовність до компромісів, інакше кажучи - до поступок. Саме тому стали можливими домовленості про продовження газового транзиту, досягнуті в Берліні і Мінську за півтора тижні до закінчення чинного контракту.
На перший погляд, вони виглядають як повна перемога української сторони. Вона досягла п'ятирічного транзитного контракту з можливістю його продовження ще на десять років, великих обсягів прокачування в 2020 році і значних в наступні роки, коли повинні увійти в дію "Північний потік-2" і друга нитка "Турецького потоку", істотного підвищення плати за транзит і приблизно 3-х мільярдів доларів живих грошей від "Газпрому" у відповідності з рішенням Стокгольмського арбітражу.
В той же час цю пакетну угоду не можна назвати поразкою "Газпрому", якщо мати на увазі націлену на бізнес компанію, яка котирується на біржі, а не політичне знаряддя Кремля. Російський газовий гігант отримує як мінімум на п'ять років випробуваний канал для поставок великих обсягів на свій найважливіший і самий рентабельний ринок - ринок ЄС, причому за заздалегідь обумовленою транзитної ціною, яка весь цей час не буде змінюватися.
До того ж він позбавляється від загрози арешту своїх зарубіжних активів за позовами української сторони і від необхідності вести тривалі і дорогі арбітражні розгляди, оскільки пакетна угода передбачає врегулювання взаємних претензій. Все це дозволить "Газпрому" спокійно планувати і вести бізнес, заробляючи гроші, вкрай необхідні йому тепер для зализування глибоких фінансових ран, нанесених будівництвом "Північного потоку-2" і "Турецького потоку".
У той же час домовленості про продовження українського транзиту з усією гостротою порушують питання, а чи потрібно було взагалі будувати ці два дорогих морських трубопроводи, які обійшлися "Газпрому" разом приблизно в 20 мільярдів євро. Чи не було би далекогляднішим, скажімо, спорудження за менші гроші на Балтійському і Чорному морях терміналів по зріджуванню газу, щоб постачати в той же Євросоюз не трубопровідний газ, а СПГ?
Чим довше буде затягуватися введення в дію "Північного потоку-2", зупиненого американськими санкціями за підписом Дональда Трампа, про які вже й не розкажеш по телевізору, що вони - тільки на користь Росії, тим наполегливіше будуть звучати тепер подібні питання. І сумніви в доцільності Туреччини як нової транзитної країни для російського газу будуть зростати по мірі загострення нових конфліктів між Москвою та Анкарою в Сирії чи Лівії, де добре навчені в НАТО турецькі солдати, озирнутися не встигнеш, незабаром почнуть стріляти в росіян з ПВК "Вагнер".
Чим більше виявиться подібних питань і сумнівів, тим важче буде виправдовувати ту газову стратегію Володимира Путіна, якою Росія безоглядно слідувала аж до кінця 2019 року.