Розчарований, він повернувся до звичних інструментів тиску: погроз, примусу та нових поставок передового озброєння Києву.
Президент Дональд Трамп ішов на вибори з обіцянкою завершити війну в Україні за 24 години після повернення до Білого дому. Тепер, знову ставши президентом, він опинився в пастці реалій геополітичної гри великих держав.
Про це йдеться у матеріалі The Hill.
Упевненість Трампа у власних силах зіткнулася з глибоко вкоріненими динаміками виснажливої війни. Розчарований, він повернувся до звичних інструментів тиску: погроз, примусу та нових поставок передового озброєння Києву.
Його остання ініціатива — дати москві 50 днів на припинення війни. Він пригрозив вторинними санкціями проти ключових торговельних партнерів росії та відкрив новий канал постачання зброї Україні, сподіваючись, що така подвійна стратегія змусить путіна піти на поступки. Але, як і попередні спроби Трампа замінити дипломатію силовим тиском, ця ініціатива свідчить радше про нетерпіння, аніж про стратегічну чіткість.
Трамп колись вірив, що його особисті стосунки з путіним і інстинкт «укладача угод» можуть призвести до припинення вогню. Але вже шість місяців після початку нового президентського терміну його мирна ініціатива лежить у руїнах. росія продовжує реалізовувати свої територіальні амбіції, тоді як Україна, маючи підтримку Заходу, не виявляє готовності до серйозних поступок. Замість прориву Трамп зіткнувся з дедалі глибшим глухим кутом.
Іронія очевидна: президент, який обіцяв покінчити з втягуванням Америки у «вічні війни», тепер лише заглиблює її участь у конфлікті, що відволікає увагу від набагато серйозніших стратегічних викликів — передусім з боку Китаю, який прагне витіснити США як провідну силу світу.
Нова стратегія Трампа щодо України нагадує його політику щодо Ірану: він намагався змусити Тегеран капітулювати під загрозою бомбардувань, але лише поглибив ворожнечу і послабив позиції США.
Безперечно, завершення війни в Україні відповідає стратегічним інтересам Америки. Конфлікт виснажує ресурси США, обмежує дипломатичні можливості та напружує трансатлантичну єдність.
Ще важливіше — війна відкладає стратегічний розворот Вашингтона до Індо-Тихоокеанського регіону — нового епіцентру економічного та геополітичного впливу.
Цей «поворот» — не просто амбіція. В оприлюдненому меморандумі під назвою «Тимчасові стратегічні орієнтири національної оборони», підписаному міністром оборони Пітом Гегсетом, Китай визначено як «єдину загрозу, що визначає темп» для Пентагону. Адміністрація Трампа намагається переорієнтувати військову присутність США на підготовку до можливої конфронтації в Азії через китайську агресію проти демократичного Тайваню.
Війна в Україні, виснажуючи ресурси, увагу та можливості США, підриває цю переорієнтацію.
З цієї точки зору Трамп має рацію, намагаючись покласти край конфлікту. Але його підхід — ескалація поставок озброєння та погрози санкціями для країн, що торгують з росією — навряд чи призведе до миру. Навпаки, він може лише затягнути війну, зміцнивши переконання Києва в тому, що Вашингтон прагне суто військового розв'язання.
Більше того, погрози Трампа ввести жорсткі санкції проти торгових партнерів росії виглядають малоймовірними до реалізації. Такі заходи спричинили б конфлікт США з Китаєм, який щорічно торгує з росією на суму близько $250 мільярдів, зокрема постачає їй нафту і газ. Санкції проти Індії також поставили б під загрозу індо-тихоокеанську стратегію Америки щодо збереження балансу сил.
Історія не підтримує ідею, що один лише примус може забезпечити стійкий мир. Військовий тиск може посадити сторони за стіл переговорів, але лише дипломатія здатна закріпити результат. Дейтонські угоди, що завершили війну в Боснії, чи Кемп-Девідські, що поклали край конфлікту між Єгиптом і «Ізраїлем», були результатом наполегливих переговорів, а не ультиматумів і погроз.
Максималістська тактика Трампа може обернутися провалом на кількох напрямках. Санкції проти торгових партнерів росії можуть відштовхнути критично важливі «хиткі» країни у глобальному протистоянні з Китаєм. Ці держави й без того з підозрою ставляться до американського одностороннього підходу, а дехто з них може остаточно схилитися до Пекіна. До того ж економічні покарання рідко змінюють поведінку держав, особливо коли йдеться про національну безпеку — як у випадку росії.
Тим часом нові партії американської зброї можуть покращити тактичні позиції України на полі бою, але не вирішать глибоку дипломатичну кризу. Зіткнувшись із ще більшим західним втручанням, путін навряд чи відмовиться від своїх цілей. Навпаки — він може лише подвоїти ставки, розраховуючи на виснаження противника і плин часу.
Справжній шлях до миру в Україні лежить не в ультиматумах, а в далекоглядній дипломатичній ініціативі, яка визнає легітимні інтереси всіх сторін, водночас захищаючи суверенітет України. Адміністрація Байдена зробила кілька обережних кроків у цьому напрямку, але Трамп, який називає себе майстром угод, має шанс зайти далі.
Замість того щоб нав’язувати мир примусом, йому слід знайти спосіб посадити сторони за стіл переговорів — із реальними стимулами та компромісами, які збережуть обличчя кожному.
Для цього доведеться працювати не лише з союзниками по НАТО, а й з впливовими нейтральними державами — такими як Індія чи Об’єднані Арабські Емірати, які можуть виступити посередниками. Також необхідне глибоке розуміння внутрішньої політики росії та безпекових інтересів України. Це складно, але шанси на успіх у такого підходу вищі, ніж у стратегії, що ґрунтується на тиску та дедлайнах.
Попри обіцянку швидко завершити війну, Трамп опинився в тій самій пастці, що й його попередник. Його невдача з припиненням вогню лише поглибила американське втягування у війну — саме в те, що він обіцяв припинити.
Якщо він не змінить курс на більш дипломатичний, його 50-денний ультиматум москві спіткає та сама доля, що й його 24-годинна обіцянка: залишиться невиконаним і буде тихо забутий.
Ультиматуми не приносять миру. Мир приносить дипломатія.