В ім’я свободи: Палестина, опір і подвійна мораль Заходу.
Міфологія навколо Палестини є не лише наслідком потужної пропаганди; вона також походить від неспроможності англо-американців визнати норми міжнародного права щодо деколонізації та права колонізованих народів на опір. Але цю неспроможність приховано подвійною мовою.
Наприкінці минулого року один високопоставлений сирійський генерал сказав мені, що до 7 жовтня 2023 року ізраїльський режим стояв на двох ногах: військовій силі та міжнародних покровителях. Після 7 жовтня його військо було знищене, і він залишився стояти лише на одній нозі — своїх міжнародних спонсорах. Звісно, у західних медіа це видатне військове досягнення було перетворене на історію жахів — «варварський напад, що супроводжувався масовими вбивствами та зґвалтуваннями». Ці дві версії не можуть бути одночасно правдивими, тож питання заслуговує на ретельніше дослідження. Для ізраїльтян і їхніх західних спонсорів 7 жовтня став шоком, який підтвердив їхнє уявлення про палестинський опір як про нелюдський тероризм. Але для Спротиву цей прорив став не просто обмеженою операцією, а завершальним етапом палестинської революції — боротьбою за деколонізацію, яка покладе край геноцидному, апартеїдному режиму.
Вашингтон поспішив надати військову підтримку повністю фейковим «революціям» у Лівії та Сирії, проте був жахливо обурений справжніми й триваючими революціями в Ємені та Палестині, роблячи все, щоб їх придушити.
Оскільки жовтневе повстання в Газі 2023 року стало початком набагато ширшого процесу, воно має бути вшановане як важливий етап палестинського визвольного руху. Як і Великоднє повстання 1916 року в Ірландії, атаки 7 жовтня були несподіваними, але швидко придушеними, спричинивши великі жертви серед Спротиву й криваві репресії проти цивільного населення. Однак, як і в Ірландії, це пробудило сумління та стало каталізатором ширшої визвольної війни. Саме тому весь антиколоніальний світ має розглядати цей день як такий, що належить Спротиву, а не як спотворення, створене колонізаторами. Ми маємо називати й пам’ятати тих, хто віддав життя за подію, що розбудила народ після тривалого сну, спричиненого Ослоськими угодами. Відмінності між історією Ірландського повстання й цим випадком лише підкреслюють необхідність створення автентичних історій цього видатного повстання. Цей есей — лише перша спроба з боку стороннього спостерігача.
Перевагою сучасних історій є наявність узгоджених постколоніальних норм, яких не існувало у 1916 році. Досліджуючи їх, особливо розвиток права на опір, ми знаходимо численні підстави для відмови від «нормалізації» з англо-американським запереченням цього права, а також необхідність відкинути нелегітимні й упереджені ярлики, як-от «тероризм», які лише прикривають чудовиськові злочини колонізаторів і їхніх спонсорів.
Операція в Газі мала назву «Повінь Аль-Акси» — натяк на неодноразові ізраїльські вторгнення до мечеті Аль-Акса в Аль-Кудсі (Єрусалимі) — і мала на меті «звільнити нашу землю, наші святині, нашу мечеть Аль-Акса і наших в’язнів». Її задумали за кілька місяців до прориву 7 жовтня, але саме той напад став визначальним моментом. Конкретніше, метою було знищення ізраїльського гарнізону в Газі та захоплення полонених для обміну. Операцію очолювало військове крило ХАМАС — бригади аль-Кассам — у коаліції з іншими групами Спротиву (зокрема, з бригадами аль-Кудс Ісламського джихаду та бригадами мучеників Аль-Акси, пов’язаними з ФАТХом). Більшість цих груп продовжували активні бойові дії проти ізраїльських сил аж до 2024 року.
Уранці 7 жовтня 2023 року коаліція на чолі з ХАМАС запустила тисячі ракет по південній окупованій Палестині як прикриття для наземної операції, у якій сотні бійців прорвали огорожі, використовуючи бульдозери, моторні човни, мотоцикли й навіть моторизований дельтаплан. Палестинські бійці ввійшли щонайменше до трьох військових баз — на кордоні Бейт-Ханун, на базі Зікім і в штабі дивізії Гази в Реїмі. Вони атакували військових легкою зброєю та взяли полонених серед ізраїльських військових і цивільних.
Близько 10-ї ранку ізраїльтяни почали бомбардування прикордонних районів, застосувавши невибіркові удари, аби зупинити наступ і захоплення заручників. Далі послідувало масштабне бомбардування Смуги Гази, яке, попри офіційну мету — «знищення бойовиків», відверто мало на меті покарання всього населення анклаву. Цей напад дуже швидко був охарактеризований як геноцидний — навіть у частині західних ЗМІ.
Щодо втрат 7 жовтня: публічних даних про кількість палестинських загиблих немає, а інформацію з ізраїльського боку ми отримуємо лише від ізраїльських джерел. Це проблема, бо ізраїльський режим відомий своєю брехливістю та цензурою. Він поширює дезінформацію у власних інтересах, особливо коли йдеться про «безпеку». Водночас суперечності в ізраїльських звітах можуть бути показовими — «зізнаннями проти власних інтересів». Але треба пам’ятати: ті, кого називають «цивільними» в ізраїльському контексті, — це здебільшого військові резервісти, а багато поселенців-колонізаторів є озброєними до зубів. Деяких із них навіть внесено до санкційного списку США за екстремальне насильство.
Ізраїльські джерела повідомили, що 7 жовтня було вбито від 360 до 441 військовослужбовця (солдатів і поліціянтів) і ще принаймні 346 під час подальшої ізраїльської атаки на Газу. За тими ж даними, від 700 до 800 цивільних загинули, а 251 «цивільний і солдат» були взяті в полон. Спротив прагнув обміняти цих військовополонених («заручників») на тисячі палестинців у ізраїльських в’язницях. Загальна кількість загиблих ізраїльтян, за їхніми словами, становила 1 139 осіб.
Порівняно з ізраїльською атакою на Газу, ця операція виглядає надзвичайно точковою, а втрати серед цивільних — мінімальними. Подібного удару по ізраїльській армії не було з 1973 року.
Однак ізраїльський режим і пропагандисти роздули історії про «40 обезголовлених немовлят», «масові зґвалтування» та «різанину» на музичному фестивалі — усі ці твердження незалежно спростовані, включно з ізраїльськими джерелами.
Обезголовлені діти — численні ЗМІ спростували цю вигадку, але Джо Байден продовжував повторювати брехню, нібито бачив фото «обезголовлених немовлят», тоді як The Times опублікувало заголовок «Ізраїль оприлюднив фото понівечених немовлят» із фотографіями... палестинських дітей. Тим часом задокументовано десятки випадків, коли ізраїльські снайпери цілеспрямовано вбивали дітей. Згодом Білий дім був змушений «відкотити» заяву Байдена як неправдиву.
Масові зґвалтування — попри повторення цього твердження BBC і The Guardian, ізраїльський уряд не назвав жодної конкретної жертви, не надав відео чи доказів. The Times of Israel обурювалося тим, що «спростовані свідчення» першої реагувальної групи Zaka «підірвали довіру» до офіційної версії.
Різанина на фестивалі — дійсно, деякі бойовики вбивали й брали полонених, але ізраїльська армія, діючи за директивою «Ганнібал» (яка передбачає застосування невибіркової сили, щоб не допустити захоплення солдатів у полон), відкрила вогонь по всіх трьох базах, а також знищила 70 автомобілів, що тікали. Ізраїльські танки обстріляли кіббуц Беері. Один із командирів зізнався, що сам відкрив вогонь по кіббуцу під час «переговорів про заручників».
Зрештою, звинувачення у вбивствах дітей, зґвалтуваннях і різанині були переважно спростовані — або ж доведено, що їх скоїли ізраїльські сили.
Попри початковий обмін жінок і дітей у кінці 2023 року, ширшого обміну полоненими не сталося через відмову «Ізраїлю» зупинити наступ. Цей наступ супроводжувався масовими вбивствами цивільних і провалами у стримуванні атак Спротиву. Навіть серед ізраїльських військових джерел сформувався консенсус: ХАМАС та його союзників неможливо перемогти.
Деякі скептики припускали, що режим — і воєнний злочинець Нетаньягу особисто — могли допустити або навіть спровокувати напад, аби використати його як привід для геноцидної війни. Проте наявні факти свідчать: операція 7 жовтня була блискучим військовим проривом, а не «підставною операцією».
За ізраїльськими розправами над цивільним населенням Гази — класичною фашистською тактикою покарання мирних за дії партизан — стоїть глибока суперечність між міжнародним правом, яке визнає право на опір, і колоніальним, винятковим світоглядом спонсорів ізраїльського режиму.
Визнання права народу (а не лише держави) на самовизначення у 1960-х роках одразу означало й неявне визнання права чинити опір запереченню цього самовизначення. Відтоді міжнародне право дедалі чіткіше закріплює це право. Проте національні правові системи залишаються розділеними: постколоніальні та постфашистські держави зазвичай визнають це право, тоді як абсолютистські держави (як Велика Британія), центральна гегемоністська сила (США) та їхні сателіти — відкидають або застосовують його вибірково. Така нерівномірність у визнанні права на опір є центральною дилемою для боротьби народів за самовизначення у постколоніальному світі.
Сирійсько-американський науковець і дипломат Файєз Сайєг у своєму есеї 1965 року «Сіоністський колоніалізм у Палестині» обґрунтовував арабське націоналістичне право й неявне право на опір, виходячи з положень Статуту ООН. Він називав період «з 1917 до 1948 року — епохою арабського опору par excellence» і наголошував, що палестинський народ проявив ініціативу, створивши ОВП у 1964 році, додаючи: «Права, які не захищаються, — це права, які віддаються». Справді, включення принципів самовизначення з Декларації про деколонізацію до двох пактів про права людини (МПГПП і МПЕСКП 1966 року) посилило це неявне визнання.
У 1966 році Генеральна Асамблея ООН оголосила апартеїд «злочином проти людяності» (резолюція 2202 A (XXI)), а в 1982 році (резолюція 37/43) підтвердила «право народів під колоніальним і іноземним пануванням — зокрема народів Південної Африки, Намібії та окупованої Палестини — на самовизначення та незалежність» і «знову підтвердила легітимність боротьби народів за незалежність, територіальну цілісність, національну єдність і визволення з-під колоніального чи іноземного панування та окупації всіма доступними засобами, включно зі збройною боротьбою».
У тій самій резолюції 1982 року зазначалося, що «відмова палестинському народу в його невід’ємних правах на самовизначення, суверенітет, незалежність і повернення на батьківщину, а також повторні акти агресії з боку Ізраїлю проти народів регіону становлять серйозну загрозу міжнародному миру та безпеці». У 1984 році Рада Безпеки ООН схвалила ці висновки, «вітаючи масовий об’єднаний опір пригнобленого народу Південної Африки».
Попри це, Нельсон Мандела та Африканський національний конгрес (АНК) — лідери збройної боротьби проти апартеїду з початку 1960-х — залишалися у «терористичному списку» США аж до 2008 року, тобто через 14 років після того, як Мандела став президентом постапартеїдної ПАР, і через дев’ять років після виходу з політики. Американський уряд співпрацював з режимом апартеїду протягом усієї холодної війни, розглядаючи його як «фортецю проти комунізму», і лише під тиском громадськості ухвалив у 1986 році Закон проти апартеїду, який запровадив санкції, поки уряд ПАР не звільнить політичних в’язнів і не розпочне переговори з чорним населенням. Вашингтон дуже запізно приєднався до боротьби проти апартеїду.
Подібно до цього, уряд Великої Британії, який співпрацював з апартеїдним режимом до кінця, називав Манделу й АНК «терористами» ще у 1987 році, за рік до його звільнення. І США, і Британія ветували пропозицію санкцій проти режиму апартеїду в 1986 році. Таким чином, вони залишалися поза світовим консенсусом щодо ПАР. Як і їхнє утримання під час голосування за Декларацію про деколонізацію 1960 року, це засвідчило постійну неповагу Лондона і Вашингтона до права на опір колоніалізму, окупації та апартеїду.
У міжнародному праві право на опір неодноразово підтверджувалося, зокрема в резолюції 3314 (1974) про визначення агресії, яка проголошує «право народів, позбавлених самовизначення, свободи й незалежності, які перебувають під іноземною окупацією, боротися за їхнє відновлення та отримувати підтримку відповідно до принципів Статуту ООН». Це ж право було чітко закріплене в Додатковому протоколі 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Інші важливі джерела: резолюція 2105 (1965) про антиколоніальну боротьбу Африки, резолюція 2625 (1970) про звичаєве право на опір запереченню самовизначення та рішення Міжнародного суду ООН 2004 року про «ізраїльський мур», у якому суд відкинув претензії «самооборони» від незаконного окупаційного утворення. З часу самопроголошення Палестини 1988 року і її визнання ООН, право на національну самооборону від іноземної агресії (тобто з боку Ізраїлю) підтверджено статтею 51 Статуту ООН.
Попри це, більшість колишніх колоніальних держав і далі не визнають права «недержавних суб’єктів» чинити опір окупації чи апартеїду, хоча воно закріплене в міжнародному праві й навіть у близько 20% конституцій світу. Це пояснюють тенденцією до абсолютизму — як у британській традиції, закладеній Гоббсом. Британія мала інтерес у делегітимізації повстань, особливо в Ірландії. США ж, які постали внаслідок антиколоніальної революції, ніколи послідовно не втілювали принципи свободи через рабство, внутрішню колонізацію та безупинне захоплення чужих територій. Тож, на відміну від європейських імперій, Вашингтон збудував свою гегемонію на очевидному подвійництві. Як казав Симон Болівар ще 1829 року: «Сполучені Штати, здається, призначені провидінням, щоб у ім’я свободи нести Америці страждання».
Більшість постколоніальних і постфашистських держав, які становили переважну більшість ООН у 1960-х, визнавали опір запереченню самовизначення фундаментальним. Це пояснює чіткість міжнародного права в цьому питанні. Право на опір підпорядковується загальним нормам гуманітарного права: розрізненню між комбатантами і цивільними, пропорційності тощо. Але не існує моральної рівності між насильством колонізаторів і колонізованих — їхній характер і масштаб історично різняться. Втім, західні коментатори часто ховаються за хибним поняттям «моральної еквівалентності», стверджуючи, що палестинський Спротив «такий самий жорстокий», як і ізраїльська армія.
Багато документів визначають принципи опору окупації територій, незаконно анексованих Ізраїлем у 1967 році (Газа, Західний берег, частини Лівану й сирійські Голани), системі апартеїду, а також ширшій ізраїльській агресії. Один документ зазначає: «Поки триває незаконна окупація, вона становить безперервне протиправне діяння, тим самим зберігаючи безперервне право на самооборону для окупованого народу». При цьому додається, що «палестинська самооборона може здійснюватися лише після оцінки необхідності, пропорційності та неминучості».
Американський юрист Стенлі Коен писав, що термін «збройна боротьба» був неявно включений до резолюцій про право на опір і підтримувався багатьма іншими документами, які захищали право корінних народів виганяти окупанта. Він цитував аболіціоніста Фредеріка Дугласа:
«Без боротьби немає прогресу. Ті, хто каже, що хоче свободи, але не хоче хвилювань, — хочуть урожаю без оранки землі... Ця боротьба може бути моральною, може бути фізичною, а може бути і моральною, і фізичною водночас — але вона має бути боротьбою. Влада не поступається без вимоги. Ніколи не поступалася й ніколи не поступиться».
Канадська організація CJPME документує визнання права на опір у рамках ООН, зазначаючи, що канадська держава, як і решта англо-американського світу, не визнає цього права. Канада, спонсор ізраїльського режиму, навіть переслідує мирні палестинські рухи, як-от кампанію бойкоту, дивестицій і санкцій (BDS), та блокує будь-які спроби притягти Ізраїль до відповідальності в Міжнародному кримінальному суді.
Весь англо-американський блок і такі союзники Ізраїлю, як Німеччина та Франція, заборонили всі палестинські організації Спротиву, що прямо суперечить міжнародному праву. Водночас жодну з них (ХАМАС, Ісламський джихад Палестини, НФВП тощо) не внесено до «терористичного списку» Ради Безпеки ООН. Туди входять лише псевдоісламістські групи на кшталт ІДІЛ та Джабгат ан-Нусри, які фактично діяли як проксі у війнах США в Лівії, Іраку, Сирії, Лівані й Ємені. Єдиним винятком стало єменське угруповання «Ансар Аллах», санкціоноване Радою Безпеки з 2015 року під фальшивими приводами.
Відмова Заходу визнавати право на опір має тяжкі наслідки для суспільної свідомості. The New York Times, наприклад, — через свій вплив у Google і Wikipedia — послідовно демонструє глибоку упередженість проти палестинців. Вона називає Ізраїль «демократією» (хай і «під загрозою»), а групи Спротиву — «терористами». Це залишається незмінним навіть тоді, коли саме ізраїльська армія вбиває мирних палестинців. Така логіка відтворює колоніальну брехню й підриває саму суть міжнародного права.
Якщо зрозуміти правильно, 7 жовтня був сміливою повстанською ініціативою палестинських сил Спротиву на чолі з ХАМАС, яка перевершила очікування: вона підірвала мораль ізраїльтян і привела до підтримки з боку ширшого Регіонального Спротиву — з Лівану, Ірану, Ємену та Іраку. Операція перевищила початкову мету — знищення гарнізону Гази.
Ціль обміну полоненими не була досягнута через відмову ізраїльського режиму припинити наступ після військових втрат. Те, що почалося як удар по окупантові, стало початком завершальної фази палестинської революції — деколонізаційної операції, з якої вже немає шляху назад до статусу-кво окупації.
Міжнародна спільнота, що визнає деколонізацію та постколоніальні норми, має допомогти вшанувати цю подію як ключову віху визволення Палестини. Палестинські та солідарні голоси повинні переписати історію 7 жовтня, відібравши цей символ у колонізаторів.
Операцію було знеславлено західними урядами та їхніми ЗМІ, які поширювали фальшиві твердження про «тероризм проти цивільних». Це було лише прикриття, щоб приховати справжні злочини Ізраїлю проти мирного населення Гази — насамперед масові вбивства дітей. Західні редактори вважали, що достатньо повторювати вигадки про «звірства ХАМАС», аби виправдати подальший геноцид у Газі. Проте докази свідчать протилежне: саме ізраїльське вторгнення мало всі ознаки злочинів проти людяності, які Міжнародний суд справедливості вже кваліфікує як «ймовірний геноцид». Навіть Папа Франциск засудив ізраїльський «тероризм» у Газі.
Тому необхідно рішуче виступити проти «нормалізованого заперечення» права на опір — цього механізму, який підносить геноцидний ізраїльський режим до статусу «демократії» та таврує всі сили Спротиву як «терористів». Спонсори сіоністського режиму не повинні мати змоги поховати досягнення постколоніального міжнародного права.
Крім того, постійні операції «розділяй і володарюй», які здійснюють Вашингтон і його союзники, мають зустріти відповідь у вигляді посиленого об’єднання рухів Спротиву та держав. Як я зазначав кілька років тому в Ірані, окрім безпекових переваг, це принесе стратегічну та економічну вигоду для всіх членів Західноазійського альянсу — блоку, який не лише захищатиме регіон, а й надаватиме йому реальну вагу на міжнародній арені.
Тім Андерсон, австралійський науковець, директор Центру досліджень протидії гегемонії.