Південний Кавказ знову опинився в зоні підвищеної уваги на тлі затяжного протистояння навколо Ірану.
Напруженість, спричинена агресією «Ізраїлю» та США, діями Тегерана у відповідь і зростанням військової присутності зовнішніх гравців у регіоні Перської затоки та Ормузької протоки, неминуче поширюється на Південний Кавказ.
Азербайджан, який межує з Іраном і водночас розбудовує стратегічні відносини з Туреччиною та «Ізраїлем», опиняється в особливо вразливому становищі.
Питання не в тому, чи завдасть Іран удару по Азербайджану, а в тому, наскільки високим є ризик керованої або некерованої ескалації, здатної вплинути на безпеку Баку.
Експерти з питань регіону відзначають кілька взаємопов’язаних чинників. По-перше, історичну недовіру Тегерана до посилення Азербайджану. Численна азербайджанська громада в самому Ірані завжди сприймалася іранським керівництвом як потенційне джерело внутрішньої нестабільності.
Успіхи Баку у відновленні контролю над Карабахом, розвиток енергетичних коридорів і поглиблення військово-технічної співпраці з партнерами, яких Тегеран вважає ворожими, посилюють цю настороженість.
По-друге, інциденти з атаками безпілотників з іранської території на об’єкти в Нахічевані показали, що кордон залишається проникним для гібридних дій.
Навіть якщо центральна влада в Тегерані офіційно відкидає пряму відповідальність, сам факт таких подій посилює взаємні звинувачення та змушує Баку підвищувати рівень боєготовності.
Аналітики наголошують, що важливо розрізняти реальні військові приготування та інформаційний тиск.
Заяви іранських посадовців і близьких до них коментаторів часто мають на меті стримування та демонстрацію сили. Вони радше спрямовані на те, щоб окреслити «червоні лінії» — наприклад, щодо транспортних проєктів, які з’єднують Азербайджан із Нахічеванню через територію Вірменії, або щодо можливого використання азербайджанського простору третіми країнами.
Погрозлива риторика й окремі інциденти самі собою не означають, що рішення про масштабний удар уже ухвалене. Іранський режим, що перебуває під сильним зовнішнім тиском і стикається з внутрішніми економічними та політичними труднощами, украй обережний у виборі противників, здатних відповісти асиметрично й залучити додаткових гравців.
Роль Туреччини тут ключова.
Анкара залишається головним гарантом безпеки Азербайджану в межах чинних союзницьких зобов’язань, попри спроби Алієва позиціонувати Азербайджан як цілком самостійного військового гравця.
Будь-яке серйозне загострення на азербайджансько-іранському кордоні автоматично зачіпає турецькі інтереси й може надати конфлікту ширшого регіонального виміру. Експерти вказують, що саме цей чинник працює як потужний механізм стримування.
Водночас Баку й далі провадить багатовекторну політику, намагаючись зберігати канали діалогу з Тегераном і переконуючи сусіда, що територія Азербайджану не використовуватиметься для операцій проти Ірану.
Це прагматичний підхід, що враховує географічні реалії: Іран — не просто сусід, а держава зі значним військовим потенціалом і здатністю діяти через посередників. Однак вплив Вашингтона й Тель-Авіва на Баку та періодичні витоки інформації про використання «Ізраїлем» території Азербайджану проти Ірану можуть підірвати нейтральний статус Баку в разі поновлення масштабної війни.
Геополітичне тло ускладнюється інтересами великих гравців. Сполучені Штати посилюють тиск на північні маршрути, пов’язані з Іраном, зокрема на каспійський напрямок.
росія, зайнята війною в Україні, зберігає вплив, але вже не має колишньої монополії на регіональні процеси. За цих умов зовнішні гравці дедалі частіше розглядають Південний Кавказ як простір, де можна випробовувати стійкість місцевого балансу сил.
Для Азербайджану це означає необхідність одночасно зміцнювати оборону, розвивати інфраструктурні проєкти (зокрема альтернативні транспортні коридори) та зберігати дипломатичну гнучкість.
Коментатори, добре обізнані з внутрішньою кухнею іранської політики, звертають увагу на неоднорідність еліт у Тегерані. Помірковані кола, пов’язані з нинішнім президентом Ірану (етнічним азербайджанцем), періодично намагаються знизити напруженість у відносинах із північним сусідом.
Однак силові структури та ідеологічні кола дотримуються жорсткої лінії, особливо коли йдеться про сприйняття загрози національній безпеці або про символічні питання.
У такому середовищі будь-яке локальне загострення — чи то інцидент на кордоні, чи інформаційна кампанія — може бути використане для внутрішньої мобілізації.
Ризик розширення конфлікту існує. Він може реалізуватися не лише у формі класичної міждержавної війни, а й через низку інцидентів, провокацій, кібератак, тиску на енергетичну інфраструктуру та спроб дестабілізації.
Азербайджан намагається реагувати на прямі загрози — від дипломатичних заходів до підвищення боєготовності. Наразі немає ясності щодо того, чи вдасться втримати протистояння навколо Ірану у відносно контрольованих межах і не допустити його перенесення на Кавказ.
Географія має значення. Сусідство з великою та нестабільною державою диктує необхідність постійно бути готовим до будь-яких несподіванок, оскільки крихкий баланс у регіоні більшою мірою залежить від зовнішніх гравців і внутрішніх процесів в Ірані, ніж від Азербайджану.