Турецько-«ізраїльське» протистояння перестало бути переважно ідеологічною чи гуманітарною суперечкою довкола Палестини.
Наприкінці жовтня 2026 року Національна розвідувальна академія Туреччини, що працює у структурі головної турецької спецслужби — Національної розвідувальної організації (MIT), опублікувала об’ємну відкриту доповідь «Анатомія ізраїльського експансіонізму» обсягом близько 82 сторінок.
Документ із передмовою голови академії професора Талхи Кьосе є найрозгорнутішим публічним викладом того, як впливові кола турецької розвідки та кола, близькі до владної партії, оцінюють «Ізраїль» не як ситуативного опонента в палестинському питанні, а як системного противника в боротьбі за регіональний порядок.
«Останній Бастіон» представляє стислий розбір основних тез доповіді.
Основна теза: експансія — стратегія, а не кон’юнктура
Центральний висновок доповіді: «ізраїльська» політика розширення окупації та контролю — територіального, правового, демографічного й військово-політичного — вийшла за межі реагування на конкретні загрози чи уподобань сіоністського режиму.
Автори описують її як самовідтворювану систему, що спирається на чотири взаємопов’язані засади:
Після 7 жовтня 2023 року та подальших подій, зокрема «ізраїльсько»-іранського протистояння, ця система, за оцінкою авторів, перейшла в нову фазу: дії в Газі характеризуються як геноцид, окупація Західного берега — як анексія, а вторгнення до Лівану та Сирії — як розширення зон окупації.
Радикальні сили, які раніше були маргінальними — релігійні та сектантські, — «утвердилися в центрі ізраїльської політики», а їхня популярність серед молоді свідчить, що зміна режиму Нетаньягу сама собою не скасує фактичних реалій, які склалися на місцях.
Експансію описано у трьох вимірах:
Географія та зіткнення інтересів із Туреччиною
Доповідь навмисно виводить аналіз за межі палестино-«ізраїльського» конфлікту. «Ізраїльські» дії розглядаються як прагнення розширити свободу маневру від Сирії та Східного Середземномор’я до Червоного моря й Африканського Рогу, зокрема через визнання Сомаліленду. Це, на думку авторів, перетворює проблему на питання глобальної безпеки.
Ключовий конфлікт інтересів із Туреччиною сформульовано як зіткнення двох моделей регіонального порядку. «Ізраїль», згідно з доповіддю, зацікавлений у слабких, розділених сусідах, які зберігають для нього можливість зовнішнього втручання.
Туреччина зацікавлена в сильних, суверенних дружніх державах, які контролюють свою територію та мають інституційну стійкість.
Будь-яке посилення турецького впливу автоматично звужує «ізраїльську» свободу дій. Найгарячіша точка прямого зіткнення — Сирія.
Протистояння також спостерігається у Східному Середземномор’ї, навколо торговельних коридорів, зокрема тих, що конкурують із турецькими маршрутами, та на Африканському Розі.
Документ відображає стійку еволюцію сприйняття в Анкарі: «Ізраїль» перестав бути лише партнером з окремих питань або джерелом роздратування через Газу й перетворився на стратегічного противника в боротьбі за архітектуру безпеки регіону.
Це узгоджується з попередніми сигналами турецької розвідки та дипломатії, але вперше оформлено настільки системно й публічно.
Рекомендації та стратегічна логіка Анкари
Автори не закликають до повного розриву контактів. Навпаки, наголошують на необхідності зберігати раціональні канали діалогу, одночасно посилюючи військове стримування та регіональну координацію.
Запропонована лінія — зміцнення суверенітету й інститутів сусідніх держав, диверсифікація партнерств у сфері безпеки, поглиблення економічних зв’язків у транспорті, енергетиці й торгівлі, зміцнення соціальної згуртованості та просування плюралістичної, а не однополярної архітектури безпеки.
Мета — не замінити одну гегемонію іншою, а не допустити домінування однієї сили.
Контекст та обмеження аналізу
Доповідь слід читати як продукт специфічного інституційного середовища. MIA — академія при MIT, структурі, що протягом останнього десятиліття істотно посилила вплив на зовнішню політику Туреччини.
Текст відображає погляди впливових провладних кіл і водночас слугує аналітичним продуктом, інструментом формування наративу та сигналом як для внутрішньої, так і для зовнішньої аудиторії.
Він фіксує реальні зміни у внутрішній політиці «Ізраїлю» — зростання ваги релігійно-націоналістичного табору — та в регіональній динаміці після 2023 року, але робить це крізь призму турецьких стратегічних інтересів і сприйняття загроз.
«Ізраїльська» сторона та західні аналітики зазвичай трактують ті самі процеси як відповіді на екзистенційні загрози — ХАМАС, «Хезболлу», Іран та його проксі, нестабільність кордонів, так звану «ісламську загрозу», — а турецьку активність — як неоосманське проєктування впливу та конкуренцію за вплив.
Доповідь турецької розвідки майже не враховує цих альтернативних пояснень. Проте сам факт публікації настільки прямого й докладного тексту структурою, пов’язаною з національною розвідкою, свідчить про якісне зрушення.
Турецько-«ізраїльське» протистояння перестало бути переважно ідеологічною чи гуманітарною суперечкою довкола Палестини. Воно стало структурним конфліктом двох бачень регіонального порядку — із Сирією як головною ареною, Східним Середземномор’ям і Червоним морем як додатковими театрами та з питанням про те, хто й на яких умовах визначатиме правила гри на Великому Близькому Сході.
Доповідь «Анатомія ізраїльського експансіонізму» — не просто діагноз. Це публічне оформлення нової, жорсткішої та довгострокової фази турецько-«ізраїльського» протистояння.