Монарх і поет: голос із глибини віків.
Він увійшов в історію як суворий і мовчазний монарх — Річард Лев’яче Серце, король Англії, хрестоносець і полководець, якого за стриманість прозвали «Так-і-Ні».
Але за обладунками лицаря ховався поет.
Французькою мовою — мовою свого дитинства — він залишив після себе лише два вірші.
Один із них — канцона «Ja nuns hons pris» — написано у неволі, в 1192–1194 роках. Полонений після хрестового походу, Річард опинився спочатку в темниці у герцога Леопольда Австрійського, а згодом — у кайзера Генріха VI.
Саме тоді, в холоді й самотності, він написав ці гіркі рядки — крик душі зрадженого й забутого короля:
Даремно я шукаю допомоги, в’язень темниці.
Багатий друзями я, та їхня рука закрита,
І скаргу свою співаю — без відповіді…
Мов сон, минають дні.
У вічність відходять роки…
Та чи колись, у дні колишньої свободи,
У Анжу, в Нормандії, на березі готів,
Знайшли б ви васала смиренного,
Якому моя рука відмовила б у захисті?
А я — покинутий!
У темряві тісної в’язниці
Я бачив, як промайнули дві сумні зими,
Благаючи друзів про допомогу, у кайданах…
Багатий друзями я, та їхня рука закрита.
І скаргу свою співаю — без відповіді!
Ця пісня — не просто скарга в’язня. Це сповідь людини, зрадженої тими, кого він захищав, за кого боровся. Його голос звучить не як голос володаря, а як голос самотньої людини, покинутої навіть спогадами.
Минули століття, але в цих рядках досі відчуваються біль і гідність, тиша темниці та сила духу.