Слово «голод» я вперше почув ще зовсім малим. Коли до моєї бабусі Одарки приходили подруги й згадували молодість, то обов’язково згадували й це. Говорили майже пошепки, але «голод» уже тоді називали «сталінським». Мені важко було второпати, як це, коли немає бодай шматка хліба. Адже навіть у нашому сільмазі тоді, наприкінці 60-х, полиці вгиналися від консервів, тушонки, пряників... Ну добре, міркував я, не було хліба, а чому не можна було купити пряників чи кільку в томаті?
Запитати бабусю не наважувався, але все з’ясувалося, коли згодом наша сім’я квартирувала у Євдокії Колодяжної. Баба Дуня була одинока і до всіх малюків ставилася, як до онуків. Коли хтось не хотів їсти, то лякала... голодом. У неї тоді померли всі п’ятеро дітей. Вони вже пухли від голоду й загинули через фатальну випадковість. Коли мами не було вдома, приїхала її сестра з Донбасу. Побачила голодних дітей і дала їм гостинців. Малі накинулись на кукурудзяні млинці, врятувати їх не вдалося...
Людей, що пережили той голод, дедалі менше. І сучасна молодь, як і ми колись, теж, певно, не може зрозуміти багато чого.
Тому таке важливе слово з вуст очевидців. Серед них і Мотрона Григорівна Давиденко, яка все життя провела у рідному селі Давидівка Стовбинодолинської сільради Новосанжарського району.
— Хіба таке забудеш? Нас тоді розкуркулили, забрали землю, а в селі почали організовувати колгосп. Батько туди страшенно не хотів, опирався, бо звик працювати на своїй землі, дбати про родину. Тоді забрали ще й кобилу, телицю... Навіть скриню з одягом, ринку з борошном! Щоб уже людям і діватися було нікуди! Одна курка в хазяйстві залишилася, бо кудись забігла, то не змогли спіймати... Садковий у нас був такий, у нього теж і землю, і все інше відібрали, то той навколішки падав, щоб узяли потім хоч у колгосп, а вони — ні! Так і помер з голоду... Баба Оксана Карличка була, вдова. У них теж усе дочиста відібрали, а всіх потім звезли в Голуби, де поселили в одній хаті, то вони там навіть собаку з’їли, бо вже до такого від голоду дійшли... Багатьох висилали, як казали тоді, на Сибір, а були й такі, що тікали самі світ за очі... Хто на Донбас, хто у Полтаву або десь до родичів у інші краї. Антон Лелюх, пам’ятаю, зарізав тоді бичка, щоб у колгосп його не здавати. А хтось «шепнув» куди треба, і його були забрали, а він десь... відкіля там... утік, узяв із собою спершу старшого сина — і на Донбас! Бо там не дуже питали, хто ти й що ти, а карточку на хліб дають — і в шахту... Потім туди і вся його велика родина поїхала, а повернулися вони аж після війни. Отаке було!
Мотрона Григорівна не пригадує, чи були якість винагороди для тих, хто проводив «реквізиції», однак згадує, що робили це місцеві активісти.
— А як хліб шукали? Ходили оті активісти і «штричкою» скрізь штрикали — і у дворі, і в садку: чи не закопали, бува, хліб? А де ти його сховаєш? Та вони ж по одному й не приходили, а по 5—10 чоловік. І як ти будеш боронитися? Та й люди виснажені, без сил... Оце як я зараз... Приходили серед білого дня і забирали, як у себе вдома!
На очах у бабусі сльози: «Це було таке, що його й розказати не можна... А ми ж пережили!»
— Коли почали помирати від голоду? Найбільше на початку весни 33-го, коли сякі-такі запаси з осені вже скінчилися, а зелені ще не було... Товкли кукурудзяні качани без зерна в ступі, додавали листя дубка, берестка або кропиви, заливали гарячою водою і парили в печі. З того пекли «оладки». Їли коріння лопухів... Дрібну рибку, жаб, горобців і навіть їжаків — усе виловили! Казали, що й людей того... Був Нехтодій і жінка його Марія, мали двох дітей, то казали, що вони їх з’їли. І ще казали, що й Семен тут один із сестрою теж з’їли молодшого брата Грицька... Отаке, дітки, було! У колгоспі теж не мед, але там хоч у перші місяці давали якусь бурду, бо люди мусили таки працювати. Все дуже суворо охоронялося. Пригадую, якось малий Гриша Китайгора десь пучок колосків назбирав, то бригадир його спіймав, усе відібрав і гоном гнав до контори... Багацько з’явилося сиріт. І старші пололи буряки, а менші були біля них і їли ту виполоту зелень...
Бабуся розповідає, що не голодували здебільшого лише так звані активісти. Підлизуни, як називає їх Мотрона Григорівна. Під час реквізицій, певне, щось прилипало до їхніх рук, хоча б і одяг чи взуття розкуркулених. А якщо в сім’ї залишалися сякі-такі речі, то ще був шанс виміняти за них шматок хліба у місті.
— Ходили за 30 кілометрів у Полтаву на товкучку і там міняли... Був там і «Торгсин», де приймали різні цінності. Носила і я туди свою каблучку та батьків золотий годинник, який привіз він із Германії в 1914 році. Купила тоді крупу і клунок борошна. У місті все-таки було легше, там хто працював, то по карточках отримували продукти. А в селі — виживай, як хочеш! Як нам вдалося? Мабуть, кому яка доля... У нас мама померла, бо було хворе серце, а сестра пішла в чотири роки від запалення шлунка. Ми з батьком лишилися... Зараз молодь багато знає про те, от ми так мало й розповідаєм: раніше не можна було, а нині ніхто дуже й не питає... Добре, що тепер хоч у Стовбиній Долині біля церкви є пам’ятник жертвам Голодомору, то люди й на довгі роки знатимуть.
На запитання: «Хто винен?» — бабуся каже: «Бог його зна, може, комуністи...»
...Антон Лелюх — Антон Никифорович, про якого згадує Мотрона Григорівна, — це мій дід. Був добрим господарем, мав трохи землі, конячину, сякий-такий реманент, з весни й до осені у полі, а взимку столярував, шевцював... Сім’я була велика (на той час уже шестеро дітей), але не бідували, бо всі, як і дід, були працьовитими. Але — розкуркулили, а за зарізаного «без відома властей» бичка хотіли посадити. Дід утік з етапу, забрав серед ночі старшого сина і подався на Донбас. «Коли приїхали до Красного Луча, я вже почав пухнути від голоду, — згадував дядько Григорій. — А на ранок тато дали мені картку на хліб, а самі на шахту... Я сходив, одержав буханець «чорняги» і доки йшов додому, відщипував по шматочку... Так і не вчувся, як увесь хліб і з’їв! А ввечері тато вертається з шахти та й каже: «Ну що, Гришо, будемо вечеряти?» Я розплакався, а він навіть і не лаяв — теж заплакав, випив кружку води і ліг спати...»
Уже після визволення від німців, коли дід зламав на шахті ногу, вирішили повертатися додому. Грошей не було, ішли пішки: діда старші поперемінно везли... на тачці, а менші бігли попереду, і в селах їм давали хто що міг — сухаря, жменю крупи чи грудочку цукру... Отак за кілька тижнів і дійшли на Полтавщину!
Дід після того прожив небагато: шахтарські болячки звели у могилу порівняно молодим. Поховали його у садку, за хатою. Її давно немає, але якщо їхати з Нових Санжар у Решетилівку, то на півдорозі, у Давидівці, видно під горою могилку, над нею — стара яблуня. Отам і спочиває наш Антон Никифорович, якому так і не судилося побачити багатьох своїх онуків. Як і нам його. Але щоразу, стоячи під тією яблунею, кожен скаже: «Спасибі вам, діду, що ми є!».
Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.
На знімку:
Мотрона Григорівна Давиденко.
Автор висловлює вдячність директору Стовбинодолинської загальноосвітньої школи Марії Леонідівні Галуновій за допомогу в підготовці матеріалу.