Другий універсал відображав домовленості між Центральною радою та Тимчасовим урядом Росії.
Згідно з документом Тимчасовий уряд визнавав право України на автономію, а Центральну раду та Генеральний секретаріат – органами державної влади. У свою чергу Центральна Рада погоджувалася винести питання про форму автономії на Всеросійські Установчі збори, а також визнати, що Україна не претендує на повну державну незалежність.
Замість того, аби зайнятися організацією війська і проголосити незалежність, тогочасні українські політики-соціалісти навіть питання автономії винесли на загальноросійський рівень.
Володимир Винниченко, відверто зізнавався, що і він, і інші представники соціалістичної інтелігенції не бачили жодних причин для відокремлення від Росії: їхньою метою була боротьба за «демократичні ідеали», а не будівництво власної держави, а ці ідеали можна було реалізувати і в складні федеративної Росії.
Державну незалежність Української народної республіки було проголошено лише 22 січня 1918 року – незадовго до захоплення Києва більшовиками. Проте навіть тоді чимало українських політиків із неохотою ставилися до протистояння з російськими комуністами, адже бачили у них своїх ідейних соратників.
Другий універсал засвідчив нездатність тодішнього політичного проводу України будувати незалежну державу і став передвісником подальшої більшовицької окупації.