нотатки до діалогу «кожного з нас президента» з преЗедентом
Наша налаштованість на, якщо дозволите – «виважений цинізм» у поцінуванні нинішньої влади, похитнулася розмірковуванням журналіста Михайла Дубинянського у публікації «Розділені Зеленським» на сайті «Української правди».
Погоджуємося з підходом. Справді, вже сьогодні, коли ще далеко «не вечір», чимало зелених ідеалістів роззирнулися і усвідомили, що вони наробили, вихлюпнувши країну разом з Порошенком. Але… Втрачаємо виваженість.
Чужу Україні цвіль все ще задовольняє відверта брехня зеленої циркової трупи. Кому свого часу важко давалися тексти в «Читанці», тому й обстріл 120-ми мінометами Золотого-4, розведеного на догоду кремлівському Вію та його народно-республіканській бандитській сволоті, із мало не щоденними втратами є виконанням мирного плану «найвеличнішого пацифіста сучасності». Хтось з квартальних продюсерів визнає нарешті, що їх усіх і, на жаль, нас разом з ними стопудово розводять услід за сорокадворічним нелохом?! Скільки наших хлопців ще повинні покласти свої голови, щоби врешті-решт шаурм'ячі недолугості зі «щирою вірою у добро і справедливість» усвідомили невідворотність поетового присуду: «…Ти — нуль. Пшоно ти. / Згаром-перегаром / Розвійсь, і звійсь, / і тінь свою склепи!..»?! (©, Микола Вінграновський).
Ось за цим, на наш погляд, і ховається одна з червоних ліній, за якою очевидно ж таки легітимний президент Зеленський тішиться своєю місією месії, котрого Кривий Ріг уповноважив на кістках кондфабрики Рошен вивершити Українську Шамбалу.
Пан Дубинянський у своєму логічному конструкті із сепарацією наших настроїв на групи підтримки/невизнання Зе зробив акцент на схематизації протистояння, уникаючи висновку, що наші 15, чи скільки там зараз, відсотків населення об'єднані не належністю (хто більше – хто менше) до «порохоботства», а несприйняттям відвертого капітулянтства легітимного президента. Нас, якщо дозволите, єднає ще не розірвана, на щастя, пуповина із своєю землею, пам'яттю, ідентичністю. Як би її не називали – інтегральним чи генетичним націоналізмом, любов'ю до вітчизни, патріотизмом, українофільством, здоровим глуздом. І тут зневага й презирство – із швабою й афронтом включно – до особи, котра загордилася на «найвеличнішого лідера сучасності». А на її формальну легітимність жодним чином не зазіхаємо.
Що ж – обрали. Що ж – президента. Властиво посада у нас – переважно цивілізованих громадян – викликає природний, конституційно форсований решпект. До пієтету і благоговіння перед помазанням у нас справа не доходить, чим ще й у ХХІ столітті грішать самозвані нащадки узурпованої боголюбської гілки Рюриковичів і північнокорейське «чучхе на всю голову». Уточнюємо: огиду у нормальної людини викликає не термін «райхканцлер», а його прив'язка до особи Адольфа Гітлера.
Журналіст-аналітик розмірковує, наскільки відчутно шкодить Україні «радість» агресивної меншості нациків з приводу перманентних провалів внутрішньої, зовнішньої, кадрової і усієї решти політик команди Зе.
А ми розпитуємо себе принагідно: хіба ми радіємо 18-годинній відсутності влади у воюючій країні? Нам що – висувати Мендель на Пулітцерівську премію у номінації «За видатну подачу сенсаційного матеріалу» про немислимо дику брехню з Оманом? Нас смішить самодостатня рука міністра Малюськи з-під столу на фоні державного прапора? Невже комусь імпонує фіґлярство нехай і не першого, але ж технічного чоловіка в жилетці із самокатом, «малявою» на звільнення в обхід Конституції, убивчою характеристикою «члена партії Слуга Народу В.О. Зеленського»? Не вельми радісно сприйняли ми й новорічно-різдвяні привітання «нашого» президента московського колеги, вурдалака і убивці більше ніж тринадцяти тисяч українців. Що, скажете, треба радіти німуванню «нашого» балакуна у відповідь на путінське «drang nach Південь України»? На прес-марафоні, коли півдоби вихилясував між столами, було, й не зупиниш, а тут, бачите, заціпило. Еге ж, дуже насмішив нас і порожній зал у Давосі. Але ж там не блазня «освистали», а Україну… Регочемось з 497,7 тис. грн. за грудень у замміністра культури, 2 млн. за січень – у поштаря Смєлянського?!
Ні, товариство, хіба що на кутні доведеться сміятися з програмного плачу міністерки Новосад з приводу мізерії у 36 тисяч грн на гіпотетичну дитину. І це виголосила не міністр фінансів, не клерк з департаменту економії чорних металів – міністр освіти! Тьху на тебе, будь ти рознеладний, смішний і зелений світе. А оця заява Арахамії про місце євроінтеграції у кота під хвостом?!
73-м відсоткам порада: погортайте іскрометне у Фаїни Раневської. Серед іншого, поміркуйте над влучним бабусиним: «Склероз – це важко, але ще гірше, коли при цьому нападає бігунка (ще в літературі – понос або різачка): шукаєш кабінку, а навіщо – забула».
Талант скомороха – одне, і з ним можна було якось змиритися, принаймні, не помічати на сцені блазня зі спущеними штанами. Але забризкані дрислею Печерські пагорби і країна – інше. Вони отам усі позабували, чого до кабінок позалазили.
Гіркий наш, люди, сміх. Крізь сльози. Адже між посадою і особою, котра обійняла посаду, зовсім не «какаяразніца».