Екологи пропонують перетворити колишнє Каховське водосховище на найбільший заповідник України.
В Україні все частіше обговорюють, що робити з територією колишнього Каховського водосховища. Одні пропонують відбудувати гідроелектростанцію, інші — створити новий природоохоронний простір. Еколог Вадим Манюк у відеопроєкті «Реальна історія» наголошує, що відбудова ГЕС стане катастрофою, а єдиний правильний шлях — надати цій місцевості статус заповідника.
Еколог Вадим Манюк підкреслює: замість планів відновлення Каховської ГЕС ця територія повинна отримати статус природоохоронної зони найвищого рівня.
«Це має бути природоохоронна територія з максимально високим статусом. Це може бути, наприклад, міжнародний біосферний заповідник, національний парк — десь такого рівня», — пояснив він.
За його словами, вже зараз колишнє Каховське водосховище входить до Смарагдової мережі Європи. Це аналог системи Natura 2000, який діє для країн-кандидатів у члени ЄС.
Манюк підкреслює, що повернення до проєкту гідроелектростанції було б катастрофічним рішенням.
«Плани відбудови Каховської ГЕС — це найстрашніше, що може бути. Насправді в жодному разі не можна допускати відбудову Каховської ГЕС. Вона ще на початку була не тільки помилкою. Це не помилка, це злочин», — наголосив еколог.
Він нагадав, що створення водосховища знищило унікальні плавні, змінило гідрологічний режим і навіть клімат у регіоні.
«Це водосховище поглинуло найцінніші плавні, воно повністю змінило гідрорежим цієї місцевості, змінило клімат, знищило той автентичний ландшафт, який був по суті основою для самоідентичності… Для запорожців Великий Луг — це колиска ідентичності. Її повністю знищили. І повторити це — буде найвищим безглуздям», — зазначив він.
Еколог наголосив, що майбутнє цієї території — у розвитку туризму під суворим контролем природоохоронних органів, а не в промисловому використанні.
«Тут може бути якесь аматорське рибальство, це може стати прекрасним напрямком для рекреації та туризму, але рекреація й туризм мають бути під контролем природоохоронних органів», — пояснив Манюк.
Якщо надати території офіційний заповідний статус, вона стане найбільшим за площею заповідником в Україні — навіть більшим за Чорнобильський біосферний заповідник.
«Це буде одна з найбільших природоохоронних територій Європи. І також це буде найбільше водно-болотне угіддя степової річкової зони», — підсумував еколог.
Крім того, науковці зазначають, що можлива відбудова й відновлення Великого Лугу як сакрального місця для України і для українців.
«З одного боку, це трагедія, тому що частина населення постраждала, дехто навіть загинув під час підриву росіянами Каховської дамби. Але, з іншого боку, з точки зору науки й культури, ми маємо шанс досліджувати Січі, які були затоплені комуністами. Ми маємо шанс досліджувати кораблі, сотні поселень скіфського й бронзового часу. І найголовніше — ми можемо відбудувати Великий Луг, яким він був до затоплення Каховською дамбою. Ми дуже часто казали, що наші святині були затоплені комуністами, а зараз виявляється, що ми теж будемо затоплювати свої святині — вже без комуністів», — йдеться у відео.
Міжнародна практика, зокрема приклади Нідерландів, Німеччини та США, свідчить, що ще з середини ХХ століття там діють державні програми демонтажу гребель. У багатьох країнах від них відмовляються як від неефективних споруд, звільняючи великі площі земель. Ці території можна використовувати під сільське господарство, відновлення лісів чи створення заповідників. У США вже демонтовано сотні дамб. Про це розповів еколог, директор Київського еколого-культурного центру, заслужений природоохоронець України Володимир Борейко.
«У нас, на жаль, ані влада, ані громадськість до цього ще не додумалися. А вже час це робити», — вказує він.
Він також зауважив, що порівняння площ, затоплених водосховищами на Дніпрі, з територіями, які зрошувалися завдяки ним, демонструє невигідність такої політики. Зокрема, водосховищами було залито понад мільйон гектарів родючих земель, тоді як під зрошення потрапило лише 300–400 тисяч гектарів. Це свідчить про вкрай нераціональне та безгосподарське ставлення до земельних ресурсів, характерне для радянської влади, яка не брала до уваги реальні економічні розрахунки.