Нехай горить воно усе синім полум'ям – чуже, вороже, звіряче.
Опінія на те й опінія, щоб бути «багатоверстатною»: задерикуватою, порожньою, глибокою, мудрою, охандожною (тією, що чистить, відбілює). Різною.
Саме тому й наш Останній Бастіон – не «єдиний марафон». Тут будь-яку адженду спершу пробують «на зуб», поважаючи власне точку зору, а не апріорі автора, який може бути й володарем дум, й арестовичем. Останній лайдак і поганець, зі згаданим включно, теж, бува, здатен на думку.
Атож, опінія про Аллу Борисівну Пугачову. Діаметрально протилежні отут: від ейфоричної «Ай да Алла!» російського «каспарівця.ру», через нейтральну «Пугачова кинула виклик особисто Путіну» Борислава Берези, до нищівної «Бабці із зачіскою швабри та її нафталіновому ловеру немає тут місця» медіаконсультантки і аналітикині Марини Данилюк-Єрмолаєвої.
З вашого дозволу, наша опінія. Відрефлексуємося.
Виносимо за дужки захват совкового продукту, яким залишається ваш покірний постмодерний автор і ким би він сьогодні себе не позиціонував, на сольному концерті Алли Пугачової в московському НСК «Олімпійський» десь на початках 80-х років минулого століття.
Екстаза, пафосне переповнення вдячністю за щиру, геніально виконану пораду: «Тримай мене, соломинко, тримай»!
У часи, коли адреса «не дом і не уліца» втрачала сакральний зміст і на жовто-блакитному тлі вже проступали палімпсести пророчих Тарасових рядків і профілі Мазепи з Бандерою, виспіване майстринею про «старовинний годинник, який все ще йде» сприймалося натяком на «вставай, хлопче, проспиш перебудову». Бо Славко Вакарчук попросить: «Вставай! Мила моя, вставай!» через довжелезні десятиліття.
Даруйте, але не соромимось навіть розуміння і перейнятості сльозою сусідки від пізнішого хіта Пугачової про «гріє ніжки їй» – тутешня мадам Брошкіна почула про себе гірку правду і … утішилась: бач, у самої Пугачихи теж то один, то третій.
То були пісні про Життя. Не про «время гудіт – БАМ». Те гуло паралельно.
Звісно, на свої відра з помиями, натхненно вилиті сьогодні на бренд сконалої епохи, мають право і Марина Данилюк-Єрмолаєва, і Аркадій Бабченко. Людям радикально кришталевого штибу і дозволено більше.
Ми – до похиліших, кому довелось порівнювати кущистість брів «дрібного політичного діяча» з довжиною балахону на «символі епохи».
Сьогодні над рашкою буревієм прокочуються п'ятдесят слів з пугачовського інстаграму – хилитаються скрепи, скриплять продавлені ліберальні дивани, тремтять зайві хромосоми у недонації на мордорі. Гарний стежок кинув хтось у мережах: «демарш Алли Борисівни рівносильний бунту салату олів'є, який раптом би став поперек горла»©.
Опорний підмурівок совкової свідомості – Пугачова – кинула виклик самому кадебістському виблядку. Запишіть, каже, і мене в іноагенти, щоб її Галкіну було не скучно. Бо теж чесна, теж щира, теж порядна, теж патріотка. Теж проти розв'язаної ідіотом війни з Україною.
До рефлексій. Наразі ми переглядаємо свої вкарбовані всередину засади – усе російське ревізується і стає однозначно ворожим. Все. Включно з лукоморським вченим котом, родичами-перевертнями і поромником Алли Борисівни. Нехай горить воно усе синім полум'ям – чуже, вороже, звіряче.
Але… Примадонні, котра нехай і вийшла в тираж, зробила по-факту корисну справу – плюнула на ботоксні щурячі «ланіти», наші респект і поважання. Якщо буде від'ємно приплюсований хоч би один заскочений сміливістю іноагентки «воєвавшійдєд», ми на крок будемо ближче до Перемоги.