Сьогодні ми маємо війну на своїй території, армія нам дійсно потрібна, і ніхто не сумнівається, що вона має бути боєздатною і ефективною. Проте чи є сам факт наявності міцної армії гарантією того, що державі нічого не загрожує? На жаль, історія свідчить, що ні, а безпеку гарантує низка сукупних факторів, головними з яких є патріотичний і сильний уряд, мудра зовнішня політика, потужна економіка і так – сучасні збройні сили. Але тільки у сукупності з попередніми чинниками! Бо поодинці всі ці складові в довготривалій перспективі виявляться неефективними.
Розглянемо декілька промовистих історичних аналогій. В 1938 році армія республіки Чехословаччина нічим не поступалася німецькому Вермахту, а стосовно рівня озброєння і технічного оснащення взагалі його переважала. Не доводиться сумніватись, що у випадку німецько-чехословацької війни в 1938 році Третій Рейх б потерпів поразку, і світова історія пішла б зовсім іншим шляхом. Проте чехословацький уряд замість зайняття рішучої позиції пішов на поводу у світових держав, наслідком чого стала Мюнхенська угода, за якою у Чехословаччини відторгнули Судетську область, а сам державний механізм зазнав смертельної рани. І через півроку Чехословаччина взагалі зникла з карти світу.
Інший приклад не менш промовистий. Однією з найсильніших європейських армій в другій половині ХХ століття була армія НДР. Вона була мотивована, ідеологічно вишколена і чудово озброєна. Подивиться в ютубі останній парад армії НДР, 7 жовтня 1989 року. В кадрах бачимо міць, силу і потужну енергію. Проте після цього параду як державі НДР залишилося існувати менше, ніж півроку. І потужна армія не допомогла – генерали виконали накази політиків і вже через короткий термін все військо розпустили по домівках, а колишні офіцери займали черги на біржі праці, намагаючись знайти хоча б якусь роботу.
А ось приклад з сучасної української історії. Під час анексії Криму в 2014 році українська влада відмовилася від збройного захисту території, хоча спецслужби і військові були готові виконувати накази. Результат відомий. Проте коли розпочалось відторгнення Донбасу, влада нарешті вирішила чинити спротив агресії, одночасно спрямувавши дипломатію на шлях пошуку союзників і ізоляції супротивника. Результати відомі всім – більшу частку території Донбасу ми врятували.
Головним висновком з цього є те, що якою потужною не була б армія, за умов, коли політичне керівництво є нерішучим і неготовим відстоювати національні інтереси, все закінчиться або поразкою, або капітуляцією.
Варто також розглянути популярну останнім часом в Україні тезу про військовий переворот, як засіб порятунку держави в сучасних умовах. Дійсно, слогани на кшталт «Хунта прийде – порядок наведе» не так вже і рідко з’являються в українському сегменті соцмереж.
Сказати, що в сучасних умовах це шлях в нікуди – значить нічого не сказати. Розквіт епохи військових переворотів у світі прийшовся на роки Холодної війни, коли заколотники могли розраховувати на підтримку однієї чи іншої наддержави (відповідно, США і СРСР). У сучасній глобалізованій Європі, якщо в якійсь країні військова хунта захоче посунути уряд обраний демократичним шляхом, то ця країна опиниться в міжнародній ізоляції, наслідком якої будуть санкції, економічна криза і занепад усіх сфер життя (це стосується лише Європи, бо в деяких регіонах Азії, Африці і Латинської Америці грають по інших правилах). Єдиним виключенням буде лише факт підтримки заколотників США, тоді все це буде подано як боротьба за демократію, права людини і конституційні свободи, а отже, негативні наслідки будуть не такі великі. Проте в випадку сучасної України це буде якраз перший, повністю негативний варіант. Який в умовах існуючої війни швидке приведе країну до остаточного знищення.
З всього цього слідує, що сама по собі сучасна і потужна армія ще нічого не гарантує державі стосовно її міцної позиції в світі. Це просто один з факторів, на додаток до патріотичної і рішучої влади, мудрої, але непоступливої зовнішньої політики і працюючої економіки. Тільки так, тільки в комплексі.
Роман Пономаренко, кандидат історичних наук