В Україні не має бути інституцій, звільнених від дії українського права через статус чи травму тих спільнот, до яких вони належать.
Уявімо дзеркальну ситуацію. Десь у Тель-Авіві чи Єрусалимі відкривається український ліцей. Він має ліцензію держави «Ізраїль», видає офіційні атестати та претендує на бюджетне фінансування. Але є нюанс: для вступу шестирічної дитини дирекція вимагає не медичної довідки, не згоди батьків і не підтвердження знання мови. Вона вимагає свідоцтв про народження матері та бабусі, щоб документально підтвердити українське походження за материнською лінією.
Скільки хвилин знадобилося б ізраїльським медіа, правозахисникам і міністерствам, щоб стерти цей заклад на порох? Скільки секунд минуло б до звинувачень у сегрегації, расизмі, євгеніці та етнічній дискримінації? І якби ця «українська громада» спробувала пропищати у відповідь: «Це наша традиція, ми так зберігаємо ідентичність», — її б просто викинули з легального поля. Ізраїльтяни мали б на це повне право, бо доросла нація не терпить етнічної сегрегації на своїй території та своїм коштом.
А тепер повертаємо дзеркало й дивимося на Україну. На той самий «територіальний гуртожиток», де українцям заборонено говорити про колективні права власного етносу.
На офіційному сайті приватного ліцею «Ор Авнер» у Житомирі першою умовою вступу до 1-го класу зазначено підтвердження єврейського походження за материнською лінією — свідоцтвами про народження матері та бабусі.
Це не закрита духовна семінарія. Це не недільний гурток із вивчення Тори. Це офіційно ліцензований ліцей, що входить до системи загальної середньої освіти України. Ба більше, у 2025 році Міністерство освіти і науки України включило його до переліку приватних закладів, які отримують кошти державної освітньої субвенції.
Тобто український платник податків — той самий етнічний українець в окопі чи за верстатом — своїми грошима оплачує функціонування закладу, куди його власну дитину не приймуть через «неправильну» кров.
Ми зіткнулися з проблемою, яка набагато ширша за освітні субвенції чи статут однієї школи. Ми зіткнулися з ієрархією недоторканності. В українському суспільстві встановлено неписане правило: є групи, які можна препарувати, критикувати та принижувати щодня — етнічні українці, українська історія, традиційна українська культура. А є групи, щодо яких навіть сама постановка питання про дотримання ними закону миттєво таврується як расизм, антисемітизм чи нетерпимість.
Що сильніша історична травма або глобальна мережева суб’єктність меншини, то слухняніше держава-корпорація заплющує очі на порушення нею законів.
Стаття 24 Конституції України забороняє привілеї чи обмеження за ознаками раси та етнічного походження. Закон України «Про повну загальну середню освіту» категорично забороняє дискримінацію. Україна є учасницею міжнародної Конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти.
Коли релігійна чи етнокультурна інституція бере на себе функцію загальної середньої освіти, видає державні атестати й отримує бюджетні кошти, вона перестає бути «внутрішньою справою громади». Вона входить у публічне правове поле. І жодна «приватність» чи «специфіка» не дає права займатися селекцією дітей за родоводом у центрі Європи.
Але чому українська держава — МОН, освітній омбудсмен, прокуратура — цього не бачить? Чому ліцей «Міцва 613» прямо називає себе «маленьким Ізраїлем» і в анкеті запитує батьків про єврейське коріння дитини, а українська влада вдає, що це нормально?
Тому що представники української влади або бояться, або мають таке саме походження, як засновники цих закладів.
Визначмо терміни. Антисемітизм — це ворожість до євреїв, демонізація їх як народу, погроми й ненависть. Але вимога дотримуватися Конституції України — це не антисемітизм. Це базовий інстинкт здорової держави. Перевірка ліцензійних умов школи, яка запровадила фільтр за походженням, — це не антисемітизм, а забезпечення законності.
Особливий режим, за якого інституцію єврейської, татарської чи будь-якої іншої меншини не можна перевіряти так само жорстко, як українську інституцію, засвідчує страшну річ: цим групам дозволено більше, ніж державотворчій нації. Вони мають історичний імунітет, а ми — лише обов’язок толерувати все, що вони роблять.
Доросла національна держава не переслідує меншини. Але вона їх і не боїться. Безпека синагог, право на вивчення івриту, створення та утримання релігійних громад — це непорушні права.
Але якщо ви ліцензуєте школу — будьте ласкаві пройти антидискримінаційний аудит. Якщо ви отримуєте кошти з державного бюджету України — ваш заклад не може бути закритим для дітей, які не мають потрібної крові в родоводі.
Нам не потрібна кампанія ненависті.
Міністерство освіти зобов’язане негайно опублікувати результати аудиту всіх закладів загальної середньої освіти — незалежно від їхньої конфесійної чи етнічної належності, — які застосовують фільтри за походженням або релігією.
Жодна копійка українських платників податків не має йти на фінансування інституцій, які практикують етнічну чи релігійну сегрегацію дітей.
Тест дуже простий. Якщо ми погоджуємося, що «Ізраїль», Польща чи Франція ніколи б не дозволили українській школі на своїй території перевіряти родовід учнів за свідоцтвами про народження їхніх бабусь, то ми зобов’язані застосувати цей самий принцип у себе вдома.
Культурна автономія меншин не повинна перетворюватися на спадковий бар’єр і кастову систему. Рівність починається не там, де ми захищаємо привілейованих. Вона починається там, де один і той самий закон діє як для українця, так і для єврея, як для більшості, так і для меншини.
В Україні не повинно бути інституцій, звільнених від дії українського права через міжнародний статус чи історичну травму тих спільнот, до яких вони належать. Бо якщо ми цього не змінимо, то остаточно підтвердимо, що ми — гості у власній країні, які власним коштом фінансують чужу ексклюзивність.
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»