Структури влади, які живляться ресурсами народу, не приносячи йому користі, приречені на знищення.
В одному краї росло велике дерево з пишною кроною. Його гілки простягалися до небес, а листя блищало на сонці, мов золоті монети. Дерево здавалося живим втіленням достатку, і багато хто вірив, що його плоди принесуть багатство і щастя.
Але, підійшовши ближче, люди помічали, що плоди дерева порожні. Вони виглядали соковитими, але всередині не було ані м’якоті, ані насіння. Порожнеча плодів засмучувала, але дерево продовжувало рости й розростатися, харчуючись соками землі, яку обробляли селяни.
Селяни, виснажені тяжкою працею, дивилися на дерево з надією, але з кожним роком його коріння ставало все глибше, висмоктуючи останні сили з ґрунту. Гілки ставали сильнішими, листя яскравішим, а плоди — все такими ж порожніми.
Одного дня, коли земля навколо дерева висохла, а селяни почали помирати від голоду, вони зібралися, щоб вирішити, що робити. Але дерево було таким великим, що його тінь закривала сонце, а його коріння обвило всю околицю. «Занадто пізно», — сказали старійшини.
І дерево продовжувало рости, пишаючись своєю пишністю, навіть коли навколо залишилися лише мертві землі й зруйновані будинки.
Мораль:
Як дерево з порожніми плодами, так і структури влади, які живляться ресурсами народу, не приносячи йому користі, приречені на знищення.
Подібно до того, як дерево не помічає загибелі землі, що його годує, так і жадібні правителі не бачать, що їхнє багатство будується на стражданнях. Але справжнє процвітання — це плодовите дерево, яке ділиться своїми плодами, живить землю і приносить користь усім навколо.
Ця притча нагадує нам, що жадібність і егоїзм, що живляться за рахунок інших, ведуть до розорення й загибелі. Тривалий розвиток можливий лише там, де піклування про ближнього та справедливість стоять вище корисливості. Душа, як і земля, потребує любові та поваги. Той, хто править, має пам’ятати: його багатство — це не власність, а відповідальність за добробут тих, хто його годує.