У нас давно вже не держава служіння. У нас — держава користування. Народ тут не суверен. Народ тут — ресурс. Податний матеріал.
Статистична маса, з якої треба вичавити гроші, лояльність, мовчання і, якщо треба, останнього сина — на фронт, останню гривню — в бюджет, останнє право — в шредер. А натомість дати чергову порцію пафосу, пару гасел про «єдність» і новий сезон серіалу під назвою «потерпіть ще трохи».
Народові розказують, що все — заради перемоги. Але під цим соусом продають усе: безконтрольність, монополізацію, зачистку інституцій, придушення критики, бюджетні годівниці для «своїх», збагачення на крові й тотальне презирство до тих, хто ще має нахабство питати: де справедливість, де відповідальність, де межа вашого апетиту? І відповідь влади завжди однакова, хоч і в різних формах: ви нам винні, а ми вам — нічого.
Оце, власне, і є головний суспільний контракт цієї епохи: ви працюйте. Воюйте. Донатьте. Мовчіть. Терпіть. Не ставте зайвих питань. Не лізьте в схеми. Не рахуйте чужі маєтки, офшори, тендери, охорону, медіаресурс і сімейні підряди. Не заважайте красиво говорити про державу тим, хто її давно приватизував. А якщо вам щось не подобається — значить, ви або корисний ідіот, або ворог, або просто недостатньо правильно любите країну.
Замість висновків
У цій світлині — все: і ставлення, і поза, і ракурс, і сама архітектура влади, яка давно вже стоїть до людей не обличчям, а зовсім іншим місцем. І час уже припинити робити вигляд, ніби це випадковість. Ні. Це політична модель. Це філософія управління. Це етика касти, якій на народ не просто байдуже — їй зручно, щоб народ був принижений, виснажений і вдячний навіть за право далі виживати.
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»